КОЗІАДА


ПАНЕГІРИК МОЇЙ КОЗІ

Мою козу ганьбили й обзивали,
Вона ж нікому не чинила зла.
Скубла травичку, молоко давала,
Ще й козеняток двійко привела.

А тут її взяли чомусь на кпини,
Паплюжить стали дороге ім’я…
За що така жорстокість до тварини? – 
Не розумієм ні коза, ні я.

О люди, люди! Ви в своїй гордині
Забули те, що пам’ятати слід,
Що саме завдяки оцій скотині
Триває наш безсмертний родовід!

Вона йде з нами поряд – від початку
Й до скону днів, до смертної сльози,
І ми зростаєм, ніби козенятка,
Під теплим боком нашої кози.

І першу казку чули ми від мами
Про ту ж таки козу, про дерезу,
Жаліли козеняток і ночами
Зронили не одну гірку сльозу.

А як капусту ми човном возили
З козою й вовком – хто не пам’ята?
Логічно думать, мислити учила
Без винятку усіх тварина та!
Або згадаймо Робінзона Крузо:
Безлюдний острів, спека, ніч, гроза…
  Хто замінив йому сім’ю і друзів?
Саме у риму проситься – коза.

І годувала і поїла вволю,
Та ще й «предмети розкоші» дала:
Він сам пошив дублянку й парасолю
Із шкури ним же вбитого козла.

Ну а платок, що в пісні оспівали,
Той, оренбурзький, не з кози хіба?
Вона ж його жінкам подарувала!  
Забути це – і сором і ганьба!

Ось ми себе зовемо козаками,
Але ж «козак» - то від «кози», мабуть?
А скільки славних лицарів між нами, 
Що від кози свій родовід ведуть!

Ми вмієм гарну пісню цінувати,
Але зізнатись чесно б вас просив:
Хіба Козловський міг би так співати,
Коли б він інше прізвище носив?

Петро Ребро. Це гордість України,
Працює й пише людям на добро.
Та будьте певні, те ребро – козине,
А не якесь абстрактне там ребро.

Ось пан Білокопитов. Мамо-ненько!
Хто зустрічав копито біле? Де?
А от козина ратичка – біленька.
То ж від кози й це прізвище іде!

Всіх славних тут не перерахувати,
Тож хай і далі силу їм дає,
Снагу й натхнення наша коза-мати,
Хай відміряє кожному своє!

Вона спокійно робить свою справу – 
Скубе травичку й молоко дає,
Не претендує на хвалу чи славу,
А часто і в пригоді нам стає.

Поет, приміром, створить щось погане – 
Кульгає форма, чи убогий зміст…
Куди дівати писанину стане?
Все правильно – жбурне козі під хвіст!

З козою обійдусь я без Пегаса.
На біса здався той мені Пегас?
З посвідченням на ім’я Козопаса
Я на козі заїду на Парнас!

 

CASTIGARE RIDENDO
MORES

(Сміхом виправляти норов)

Хоч я й коза, але поваги варта,
Сиджу, як кажуть, міцно на коні,
Бо сам Петро Ребро «Козацькі жарти»
Подарував з присвятою мені!

Десята книга! Скільки ще їх буде!
Дай, Боже, сили автору й снаги!
Нехай сміються на здоров'я люди,
Нехай скриплять зубами вороги!

Я знаю: ще й моя зіграє карта – 
Про це загал уже давно гуде,
Я вірю: будуть ще й «Козині жарти», 
Коли до мене черга підійде.

А цап Гаврило бекає, ревнує
І в нашій дружбі бачить корінь зла.
Отак життя без гумору марнує…
А що візьмеш з нещасного козла?

Не розуміє, бісова дитина,
Того, що повторяла я стократ:
Хто не сміється – той вже не людина,
А «гомо цапієнс», Гаврила рідний брат.

І навіть я, бува, сміюся часом,
Сміюся так, що треба пити бром,
І над собою, і над Козопасом,
Але ніколи – над Петром Ребром!

За нього буду скільки стане духу
Молити Бога ревно день і ніч,
Бо Козопаса витягнув за вуха
Із «гомо цапієнс» - аж у «Веселу Січ».

В латину я ударилась недаром – 
На ній шліфую я своє перо.
Vivat gens pulchrioris poetarum
Et pater familias Petro Rebro!

Перекладаю коротко і ясно
Слова прадавні, як святий Дніпро:
Нехай живе поетів плем’я красне
І їхній батько (pater) П. Ребро!  

  


НАРОДИ СВІТУ
ПРОСЛАВЛЯЮТЬ КОЗУ


Японія (хоку)

  Священий вітер зі схилів Фудзі
  Приголубив мою козу,
  Як білу хмаринку 
  На зеленому небі.  
   

  Середня Азія (рубаї)

Я козу не стомлюся хвалити свою,
З її іменем спати лягаю й встаю.
О Аллах, не потрібно нас двох розлучати,
Якщо хочеш її поселити в раю!


 Росія (частушки)

Мой миленок, как козленок,
Только есть различие:
У козленка рожек нету,
У милка – в наличии! 
   
 Україна (коломийки)

На зеленій полонині,
Де потічок грає,
Файний легінь пасе кози, 
На мене чекає.

Я прийшла, а він не видить – 
Саме козу доє.
Лем він її більше любить
Мене молодої…

 
П.П. РЕБРУ – ВІД КОЗИ АЗИ
  (з нагоди славного ювілею)

Мені писать вірші вже не звикати
І хоч кілок на голові теши,
Але коли значна підходить дата – 
Душа козина аж кричить: - Пиши!

Я приступаю ревно до роботи,
Чи день, чи ніч – їй-право, не брешу.
На задній план відходять всі турботи,
Хай гине світ, а я вірші пишу!

Гекзаметром величним допотопним,
Чи дактилем грайливим ллю слова,
Хореєм або ямбом п’ятистопним
Моя душа у захваті співа.

Вона співає в мене і сьогодні,
Тож довелося взятись за перо:
В цей день колись по милості Господній
На білий світ з’явивсь Петро Ребро.

Часи були безрадісні і чорні, 
Вже 33-й на порозі став…
Він в ті роки страшні, голодоморні,
У пелюшках без памперсів зростав…

Тоді ніхто не знав, що ця дитина
До слави зрине, як у небо птах,
Що ним пишатись буде Україна,
А він її прославить у світах!


І буде люд захоплено читати
Вірші дзвінкі, як чисте серебро,
Що їх зумів душею написати
Герр, містер, сер, сеньйор, месьє Ребро.

А спів поета над землею лине,
Він, сповнений любові і добра,
Вже докотився аж до Аргентини – 
Там також знають нашого Ребра!

І я – звичайна і сільська тварина – 
Пишаюсь тим, що я йому дала:
У прізвищі його ребро – козине!
Це я уже раніше довела.

Мені здається, може навіть статись,
Що відкриття зробила я нове:
Якщо вже дуже пильно розібратись – 
То від ребра пішло усе живе.

Жінки – відомо – від ребра Адама,
Та визнати давно уже пора,
Що всі поети, нині сущі з вами,
У люди вийшли від Петра Ребра!

Його вітали Рильський і Тичина,
Гончар і Вишня мали за свого, 
Андрій Малишко пестив, як дитину,
Сосюра знав і поважав його.

Він ще тоді, ще за часів тих давніх
Хоч молодим, а вже відомим став.
В якій когорті видатних і славних,
В якім сузір’ї наш земляк зростав!

Та він і сам, нівроку, встиг багато:
Десятки премій, грамот, орденів…
І все ж було потрібно «обмивати»,
Не залишившись зовсім без штанів…

В сім’ї – порядок, ніде правди діти,
Поза сім’єю – теж все будь здоров!
Виходять в люди позашлюбні діти – 
Ось хоч, приміром, футболіст Ребров.

Або красуня наша наддніпрянська,
Цариця грацій, ніжна і гнучка,
Про неї так і кажуть: Се – ребрянська,
Не Глазового це, мовляв, дочка.

Отож зі святом, дорогий земляче, 
Пиши, сміши, бо швидко час пливе…
А хто сміється – той уже не плаче,
А раз не плаче – отже він живе!

Скажу тобі на вухо по секрету:
Ти ще на вигляд – хлопець ого-го!
За ребра взявши, не одну Джульєтту
До піджака притиснеш. До свого.

Порушиш, правда, заповідь Ісуса,
Та він простить – ти ж Божий раб Петро,
Бо сивина якщо вже пре у вуса,
То заодно нехай і біс в ребро!

Хай оминуть тебе усі напасті
І не потьмарить погляду сльоза.
Здоров'я, сили, молока і щастя
Тобі бажаю я – сільська коза!

КОМУ ПЛАТИТИ?

Вже замучили мене ці
Ребуси й дилеми:
Чом, як жінка десь війнеться –
Маю лиш проблеми?

У дочки оце в столиці
Тиждень гостювала,
І якраз тоді лисиця
В мене півня вкрала!

А поїхала до сина,
Бо давно просилась, - 
Кицька, капосна тварина,
Вмить опоросилась!

До сестри помчала. Рада!
Їду! Зустрічайте! – 
В мене цуценятко пада 
В нужник, вибачайте…

А учора вже з козою
Почалась пригода:
Скаче, крутить головою,
Бісова порода.

Мека голосом тоненьким.
Їсти й пить не хоче,
Крутить хвостиком куценьким,
Рветься світ за очі…

Тут і я рвонув до Катьки
Так, що потом вкрило:
В неї кіз біля десятка
Та ще й цап Гаврило.

Розповів їй про козині 
Дії істеричні.
- Може це, - сміюся, - нині
  В неї дні «критичні»?

А вона мені сердито
Так відповідає:
- Ти приводь. А що робити – 
Мій Гаврило знає!

Не забудь п’ять гривень взяти
Й буде все культурно,
Бо це робиться за плату.
Хто ж працює дурно?

Тут мені вже не до сміху:
 - К бісу, - кажу, - йди ти!
  Твій козел одержить втіху – 
  А мені платити?

Ти ж уже стара людина,
Знаєш таксу другу:
В нас козел, чи пак… мужчина
Платить за послугу!

Я і сам би був не проти
Так от заробляти!
Ще й тепер би мав роботу,
Хоч і старість клята…


Тут мене й спіймала, люди,
Катька-маніячка:
- То приходь! П’ятірка буде,
Чи хоча б троячка…

І єхидно так сміється
Сухоребра шкапа.
Видно, справді доведеться
Заплатить за цапа…  

   

ДО ЗАПОРІЖЦІВ
(з нагоди Дня сміху)

Я, запоріжці, низько вам вклонюся,
Засвідчивши захоплення своє!
Оце диктую, а сама сміюся,
Бо День такий веселий настає.

Нащадки славних лицарів! Я знаю,
Сутужно вам, та лихо те мине.
Настане час – і пісня залунає,
І сміх прийде – згадаєте мене!

Я хочу, щоб в біді ви не зламались,
Для сміху й пісні сили віднайшли,
Бо козаки над ворогом сміялись
Навіть тоді, коли на палю йшли!

Отож пора закінчити дебати
Та, засукавши міцно рукави,
І про сім’ю, і про державу дбати,
Бо хто ж усе це зробить, як не ви?

А то ж таки дійшло до анекдоту,
Вже навіть кіт змінив котячу суть:
Мишей не ловить, плюнув на роботу – 
Чекає, коли «Віскас» принесуть!

Собаку ви байдикувать навчили – 
Не хоче брати кістку навіть в грі.
Вона тепер сотає ваші жили:
Їй подавай якесь там «Педігрі»…


Та й ви самі, пробачте, царство сонне,
Вас розбудить – не вистачає слів!
Якого біса ви із закордоння
Прете «Віагру» для своїх козлів…е…чоловіків?

Чому ж тепер, а не в часи минулі,
Вироджуватись древній рід почав?
Ви чули, щоб ковтав козак пілюлі, 
Коли гарненьку жінку зустрічав?

Наш цап Гаврило, хоч легкої вдачі,
Та не змінив характеру свого:
Аж труситься, коли козу побачить!
Ми й без «Віагри» любимо його…

Підказує мені чуття козяче,
Що сміх – то наші ліки відтепер,
Бо хто сміється – той уже не плаче,
Ну а від сміху ще ніхто не вмер!

Хай оминуть вас біди і напасті,
Хай обійдуть негода і гроза,
І щиро вам усім бажаю щастя
Я – звичайнісінька сільська коза!