БАЙКИ


ЗАСЛУЖЕНИЙ ГУСАК

За шию баба Гусака спіймала
І до колоди птицю потаскала – 
Надумала сердегу зарубати,
Бо їде зять, тож треба частувати!

І хоч про тещу всякого співають,
Але між ними і такі бувають!
До того ж і про те слід пам’ятати,
Що зятю теща – ніби друга мати.

Кричав Гусак, крильми бив, опирався,
Мабуть, про бабин вирок здогадався.
То лайки сипав, то сичав погрози,
А то на жалість натискав, на сльози:

- Опам’ятайся, бабо! Схаменися! 
На душу гріх береш! Перехрестися!
Ти розумієш, проти кого стала?
Та в мене Лебідь – родич, щоб ти знала!

Нас у піснях народних оспівали,
Й Телесика ми, гуси, врятували!
А з кого пір’я у твоїй перині?
А в подушках? В пуховику, що в скрині?

Моїм пером літописи писали,
Вірші, сонети, оди, мадригали!
Тож ми до вас культуру принесли, 
А наші предки навіть Рим спасли!...


Проте безжально цюкнула сокира,
Гусак стріпнувся і почив із миром…

Мораль коротка (скільки того діла!):
У нас ще й не таких заслужених поїли!


ХОРОБРІ БОЯГУЗИ

У лісі здох Ведмідь. У звірів свято.
Радіють всі – сконав тиран проклятий!
Вже на галяві мітинг буйно грає, 
Обійми, сміх – як і в людей буває…

З пенька промови запальні лунають,
Всі одностайно ката проклинають,
Розповідають, як вони страждали
Та як боролись, волю здобували.

Кабан, що слушно скориставсь моментом,
Кричить: - Та я завжди був дисидентом!
Я вірив твердо в нашу перемогу,
Та й «дух» пускав на вхід його барлогу!

Ось Вовк волає, вирячивши очі:
- А я на місяць повний вив щоночі,
Щоби катюзі спокою не дати,
Щоб він не міг зимою в лігві спати!

Лисиця теж тирана не любила:
- Він женихавсь, а я його дурила!
Носив мені гусей, курей і яйця,
А я – хвостом війнула – і до Зайця!

Зайці заяв ніяких не робили,
Бо взагалі «тріпатись» не любили:
Вони в кущах за пляшкою засіли
І від вина й свободи «закосіли».

  Згадала й Білка «подвиги» минулі:  
  - А я йому з дупла крутила дулі!
Блоха – і та яскраво розписала
Як то Ведмедя болісно кусала…

Ось так і ми із вами, люди добрі:
Коли не страшно – всі такі хоробрі!


 
РЯБКО ТА ПУДЕЛЬ

Господар вранці випустив із хати
Підстриженого Пуделя гуляти.
Те собача манірне і ледаче,
Та виростало в розкошах одначе.

Морозу і дощу воно не знало,
Смачненько їло і м’якенька спало,
А господиня – і таке бувало – 
Його у носик навіть цілувала!

Отож воно гасало без угаву,
Під кожним стовпчиком робило «мокру справу»,
За всім живим, як заводне, носилось
І гавкало на все, що ворушилось.
 
  Загнало Кицьку на колючу грушу,
Із Півня ледь не витрусило душу,

На Козеня кидалось та дзявчало
І на Рябка – старого пса – гарчало.

  Від гордощів Господар аж вмліває:
- Оце собака! Їй ціни немає!
Рябкові – прикро, мало що не плаче:
- Де ж справедливість? От життя собаче! 
   
Я день і ніч на ланцюгу прикутий
І за добро хазяйське б’юся люто,
А ця паскуда, стрижена й погана,
Прибігла, гавкнула – і їй уже пошана!

Таке, на жаль, і між людей буває:
Хто більше гавкає – той більше й слави має… 


КОЗЕЛ-ДЕПУТАТ

Один Козел подався в депутати,
Бо переваг у них таки багато:
Платня добряча, одежинка модна,
Авторитет, повага всенародна,

Мандат здолає будь-які бар’єри,
Відкриє шлях до успіху й кар’єри,
Надасть можливість «за бугром» бувати
Ще й козеняток там прилаштувати.

Щось украдеш – мандат від нар врятує:
Недоторканність волю гарантує!
А після всього – можна йти у владу,
Чи керівну десь «відірвать» посаду…

Тож без вагань і огляду на трату
Цап здобував любов електорату,
Божився, що без дрижаків і страху
За кіз іти готовий хоч на плаху!

І він таки пропхався в депутати!
Почав з трибун високих виступати, 
У запалі бив ратицями в груди,
Антинародний курс режиму гудив…

Та згодом почались метаморфози:
Із лексикону зникло слово «кози»,
А замість нього мало не щодня
В промовах стало випливать «свиня».

Вона, мовляв, і вихована й чемна,
А не якась худобина нікчемна,
Не сіно їсть, а різні пійла й каші,
Та й пахне як! Не те, що кози наші…

А кабани! Могутні всі, великі,
Вгодовані, міцні, червонопикі,
Але найголовніше, безумовно,
Те, що в свиней завжди в кориті повно!

І на довіру плюнувши козячу,
Цапок майнув у фракцію свинячу…

Мораль? А що про неї говорити?
Тут головне – дорватись до корита! 

 
   

 «РІДНА» СВИНЯ
   
Деяким сусідам у зв’язку з їхніми заявами

про приналежність Криму і Севастополя Росії –

присвячую.

Одна Свиня в сусідній двір пролізла – 
Знайшла шпаринку, чи паркан прогризла,
Бо сотворіння це завжди любило
В чужі обійстя пхати своє рило.

Отож вона вагатися не стала,
Город, садок, подвір’я сплюндрувала,
А в квітнику такого наробила,
Немов його лиха година била!

Коли Господар те побачив лихо,
То взяв ломаку і, підкравшись тихо,
Так уперіщив капосну тварюку,
Що ледь собі з плеча не вирвав руку.

Свиня такого, звісно, не чекала,
Тому, як під ножем, заверещала:
- Ти що це робиш, розпроклятий діду?!
Хіба так можна? Ми ж таки сусіди!

Та й споконвіку, як відомо нині,
Жили в дворі цім разом люди й свині.
З тобою ми давно ріднею стали,
Бо тут, в одній колисці, виростали!

Ми з вами спільну маємо натуру,
До того ж збагатили вам культуру,

Тому, коли вже пильно розібратись,
То в мене всі права є тут валятись!

Хто з нас хазяїн – то ще невідомо,
А я де ляжу – там і буду вдома!

Ну що тут скажеш? От така «рідня»…
Свиня – вона і в Африці с в и н я !

  ______

Збрехав я вам. Пробачте небораку.
Не брав Господар в руки ту ломаку,
Не бив свиню нахабно-істеричну,
А мимрив щось про «дружбу історичну»…

Ось так буває: слово прохопилось – 
І сам повірив. Дуже вже хотілось… 


 
ПІВНИК-ГРАФОМАН

Потреба в Півня виникла нагальна
В сусідній двір навідатись негайно:
Тамтешній півень – видатний гульвіса – 
Вже днів зо три, як десь подівся в біса.

Тож є нагода проявить рішучість,
Піти й піднять чужих курей несучість!
А перед тим, звичайно, конче треба
Кого-небудь залишити за себе.

І щоб у роздум довгий не пірнати,
Позвав курча: – іди сюди, пернатий!
Хоч ти й не півень, а дитя зелене,
Та зостанешся все-таки за мене.

Це не серйозно, я і сам те знаю,
Але – керуй! Других у нас немає!
Тримайся гідно, впевнено і браво,
А я пішов. Мене чекає справа…

Коли невдовзі повернувсь додому – 
Завмер, неначе від удару грому:
Розбіглись кури по всьому подвір’ю,
Гам, бійки, свари, скрізь літає пір’я,

Курчаток менше половини стало – 
Тих кіт поїв, а тих сорока вкрала,
Чужий заброда-півень он лютує,
Його несучок ловить і ґвалтує…

А «замісник» уваги не звертає,
Якоїсь книжки сторінки гортає…
Побачив Півня, зверхньо посміхнувся:
- Привіт, папаша! Ти вже повернувся?

Я тут без тебе керував достойно,
Ось книгу написав і видав щойно.
І хоч при владі побував я вперше,
Але й тебе, гадаю, перевершив!

В цих мемуарах – досвід управління.
Учись! Читай мої «Записки Півня»!

Є діячі, подібні цьому Півню:
Справ – на копійку, галасу – на гривню. 

ВОВК ТА ЯГНЯ

(Стара байка на новий лад)

Улітку, саме серед дня,
Вовчисько, п’яний як свиня,
Приплентався до річки
Напитися водички,

Бо дуже зле йому було:
Бурчало в пузі і пекло,
Трусились лапи, хвіст ламало
І сильно в голові стріляло…

У воду ткнувся навмання,
Коли це – гульк – іде Ягня,
Таке собі мале, патлате,
Нахабне й задерикувате.

Узріло Вовка і гука:
- Ей ти, козел, дай сірника!!
- Я не палю, - той буркнув згорда, - 
А за «козла» одержиш в морду! 

- Ага! Так ти мене «пужать»?
  Он подивись: братки біжать!
Та ми тебе, собача кров,
Віддухопелим будь здоров!

«Братки», мов зграя налетіли,
Лупили Вовка, як хотіли,
Ще й мекали між стусанами:
- Оце – за тата! Це – за маму!
   
Оце – за татового батька!
Оце – за тітку! Це – за дядька!
  Божився Вовк, скавчав і вив,
Що їх, мовляв, не він поїв,

Та вирок винесло Ягня:
- Не ти з’їв – так твоя рідня,
Твої ж матуся або татко.
Ви всі однакові, от так-то!

Та ратичкою в ребра – бух!
І Вовк спустив, як кажуть, дух.
Мораль – куди ж її подіти! – 
Грішать батьки – страждають діти!

І ще коротке резюме:
У зграї будь-хто верх візьме.
Й останнє: то погана звичка
Із пляшки пить, а запивать із річки…
 

  ПІВЕНЬ ТА ЗЛОДІЇ

Одного дня о весняній порі
Гуляли кури у своїм дворі,
Щипали свіжу молоду травичку,
Зерно клювали – просо і пшеничку.

Малі курчата всюди сновигали,
Поважні квочки щось до них квоктали, 
А Півень на залізній огорожі
Стояв, як воїн, пильно на сторожі.

Коли це тут Горобчик десь узявся,
Схопив зернятко і в бузок сховався.
Маленьке серце аж зайшлось від щастя:
Було, мов, страшно, а зумів украсти!

На нього Півень не повів і оком.
Та раптом впала каменем Сорока,
Курча схопила кігтями уміло
І на вершину дерева злетіла.

Там нагорі, в густому верховітті
Було гніздо, а в ньому – малі діти.
Прогавив Півень той наскок ворожий – 
Такий от сторож ні на що не гожий…

Проте значної думки був про себе!
Але тут Яструб ринувся із неба,
Ударив Півня, наче божа кара,
І в пазурах поніс його під хмари!

І хоч була та ноша не легенька.
Попер її – і тільки вітер свище!

Таке і в нас трапляється частенько:
Хто більше вкрав – той і злітає вище…

Відразу ж тут питання набігає:
А що за Півень нас оберігає?



СТАРШИЙ БРАТ

Зозуля якось у чуже гніздечко
Підкинула своє рябе яєчко
І, примостившись поруч на дубку,
Сказала задоволено: «ку-ку!»

Пташина пара спокою не мала, 
Насиджувала яйця, зігрівала,
І дочекалась, що одного дня
Проклюнулося перше пташеня!

А потім інші теж не забарились,
На білий світ голенькими з’явились.
А поміж тих маленьких пташечок – 
Зозулин здоровило-байстрючок…

Цей «старший брат» повівся радикально:
«Братів молодших» викинув брутально
І, знахабнівши, став на горло брать:
«Ей ви, хохлаті! Подавайте жрать!»

І знову пташки спокою не знали, 
Підкидька годували й зігрівали – 
Своїх, мовляв, немає діточок,
То хай собі зростає чужачок…

Коли заброда вже у пір’я вбився, 
Став на крило, літати научився,
Тоді гніздо покинув у гайку,
Замість подяки видавши «ку-ку».


Отож тепер, мабуть, збагнув і ти,
Які бувають вилупки-брати?
А інші хай ще трохи погадають:
Навіщо нам в гніздо їх підкидають?

Ось так воно буває на віку.
Ку-ку…


 ОДА І БАЙКА

В літературі трапилась пригода:
До Байки в гості завітала Ода.
Ввійшла, до слави й дифірамбів звична,
Немов цариця – горда і велична.

Під лоба мовчки очі закотила, 
Зітхнула тяжко, носом покрутила,
Немов якусь нанюхала чуму:
- Живеш бідненько, сестро. А чому?

  Бо всіх нещадно за гріхи картаєш,
  Але субординації не знаєш!
Ну висміяла Зайця, Їжака,
Свиню чи колорадського Жука,

Та й інших персонажів є багато,
Але навіщо Лева дратувати?
Це ж треба зовсім загубити ум, 
Щоби царя отак піднять на глум!

Ось я, приміром, бідності не знаю,
Бо лиш осанну Левові співаю.
Тому до мене і прихильний цар,
Тому і м'ясо їм і п’ю нектар!

  Тут засміялась Байка: - Сестро мила!
Ось і сама ти байку сотворила!
Хіба не гірко й смішно, що за плату
Ти вихваляєш і віншуєш ката?

В житті бува, як і в літературі,
Коли не правді служать, а халтурі!

А інші ще й зриваються на лайку:
Творили оду, а виходить – байку…



КОСА І КАМІНЬ

До сходу сонця, поки ще роса,
Дзвеніла в лузі радісно коса.
Лягали трави скошені в покоси,
Співали птахи ранні стоголосо.

У косаря також душа співала
І молодецька сила вигравала,
Робота йшла до фінішу невпинно – 
Тож для корови буде взимку сіно!

Та раптом чистий дзвін коси урвався:
Найшла на камінь – і метал зламався.
В одну миттєвість плани і надії
Перетворились на примарні мрії…

Тож хай піде на користь всім наука:
Десь причаїлась клята каменюка
І буде часу слушного чекати, 
Щоб нам усе життя переламати…

Тому вітаймо всякі намагання
Прибрати геть той камінь спотикання!