ЛІВИЙ КРЕН

 

Я ВАМ ТАКИ СКАЖУ!

(замість передмови)

Чому крен? Та ще й лівий? Адже всякий крен – то відхилення від норми, від чіткої горизонталі, порушення рівноваги. А лівий крен і взагалі явище ненормальне. Він подобається тільки пілотам, та й то не всім, а лише тим, у кого «ведучою» є права рука. Що стосується суспільства, то тут будь-яка «лівизна» завжди викликає щонайменше настороженість, підозру а то й відверту ворожість. Згадайте оті «ліві гроші», «ліві прибутки», «лівий товар», «ліві рейси» водіїв, «лівизну» політиків… Я вже не кажу про широковідомі походеньки чоловіків «наліво»! Тому й не дивно, що всілякі «ліві штучки» завжди були в центрі уваги гумористів і сатириків. Бо гумор і сатира, думається, і самі є «лівими» дітьми Великої літератури.

Готуючи матеріали до цієї збірки, я переглянув дещо з написаного мною на протязі багатьох років – починаючи від курсантської юності і до сьогодення. Повною мірою усвідомлюю, що деякі оповідки написані (як не гірко це визнавати) «лівою» рукою. Але який же нормальний батько не любить своїх дітей навіть тоді, коли у них є окремі вади!? Тож прийміть і ви їх такими, якими я їх породив. У мене є ще багато часу для того, щоб працювати над собою, шліфувати перо, так би мовити. Наполеон, як відомо, сказав, що від великого до смішного – один крок. Але в такому випадку і від смішного до великого – один крок! Можливо, колись стану класиком…  
Всі розказані мною події таки дійсно відбувалися. В деяких сам брав участь, про інші розповіли знайомі та друзі. Є й чисто «теоретичні» речі, написані з «лівим креном» - куди подінешся? Хочеться ж не тільки фотографічно відтворити конкретні бувальщини, а й трохи, як говорили наші давні предки, «порастекашеться мыслию». Звідси – роздуми, спостереження, висновки. Але всі вони мають спільні риси – гумор, комізм, парадоксальність ситуації. 

Окремо хочу сказати про військових. Чомусь в суспільстві поширювалася думка, що люди в формі – це тупі, неотесані та невиховані типи. Звідси й анекдоти про дурнуватих прапорщиків та офіцерів, «крилаті» висловлювання високопоставлених військових чиновників і т. п. Так от, я вам таки скажу! Військові не можуть бути дикунами хоча б тому, що всі вони вийшли з рядів тих, котрі вважають себе «нормальними»! Просто люди в одностроях помітніші, ніж всі інші. Коли ми бачимо п’яного, що «відпочиває» під кущем, то не звертаємо на нього уваги. А от до військового, який похитується, ставимося вже з підозрою: чи не випив, бува? Між іншим, майже всі офіцери мають вищу освіту. У мене, наприклад, колись були підлеглими два старших лейтенанти-інженери, які відшукали помилку в розробках науково-дослідного інституту! Українець і осетин. Світлі голови! А що стосується кумедних випадків з участю військових – то це ж життя! В армії теж сміються, жартують, влаштовують різні «спектаклі». Є і дурні – як же без них? Вони є навіть у Верховній Раді, а Збройні сили – це, певною мірою, дзеркальне відображення суспільства. От і маємо те, що маємо… Впродовж довгої військової служби надивився всякого. Про дещо написав. 

Якщо ви посміхнетеся, читаючи мої оповідки, буду вважати своє завдання виконаним. Я таки сказав! 


 

  СТОРІНКИ БІОГРАФІЇ 

ЯК Я НАРОДИВСЯ

Народивсь я 27 серпня 1937 року в селі Антонівка Шполянського району, що на Черкащині.

Села майже не пам’ятаю, бо прожили ми в ньому дуже мало. Пам’ятаю лише комин на нашій хаті і те, що поруч був якийсь ставок, бо я в нього таки встиг залізти перш, ніж мене вигнав з води хтось із дорослих. Мені ж не було й двох років!

Непорозуміння з моїм народженням розпочалися з першого ж дня. В метричному свідоцтві чомусь записали, що народився я 28 серпня. Ця прикра обставина не раз потім псувала мені кров. Я навіть на пенсію пішов на день пізніше! Та й під час служби в армії (а служив я майже три десятиліття), бувало, «обмиєш» 27-го свій день народження, а 28-го вранці командир уже носом крутить:

- А чого це від тебе теж спиртним несе? У тебе ж день народження сьогодні! Ти що, зі вчорашнього дня почав святкувати, не витримав?

І спробуй поясни йому! Він же вірить тому, що написано. А мені мама казала, що народився я таки 27-го! Вона ж краще знала!

Народився я, кажуть, дуже з криком. А ви б не кричали на моєму місці? З’ясувалося, наприклад, що я – п’ята дитина в сім’ї. Це мене, звичайно, дуже роздратувало – чому не з мене почали? Маю, мовляв, брата і трьох сестер – і всі старші. А гратися з ким? Отож і кричав.

Кричав ще й тому, що прийшов у цей світ з довжелезним списком недоліків та вад: голова майже лиса, в роті – жодного зуба, ноги не тримають, ходити не можу, мови не розумію і говорити не можу. Руки не слухаються, сидіти не виходить – лежиш горілиць, мокрі пелюшки до тіла липнуть – про памперси тоді ніхто й не чув не тільки в нашому селі, а, мабуть, і в самій Шполі!

До того ж ще одна неприємність трапилася. Коли мені зав’язували пупа, то стара бабця-повитуха – чи то підсліпуватою була, чи випила трохи зайвого – ні сіло ні впало, раптом ляпнула, що немовлят було двоє. Що тут почалося! Всі кинулися шукати друге, а його як корова язиком злизала! Не знаю, де воно шлялося три з половиною роки, бо зголосилося аж у березні 1941-го. А рівно через три з половиною місяці – війна розпочалася! От і не вір у кабалістику! 

 Щодо мого майбутнього – думки присутніх розійшлися. Та ж таки бабка-повитуха сказала:

- Головою колгоспу буде. Ач, як репетує та кулаками розмахує!

Її асистентка, трохи молодша і вертлявіша, не погодилася:

- Воєнним буде. Льотчиком. Льотчиків дівчата люблять.

Як ви самі розумієте, з часом мені довелося вибирати між колгоспом та дівчатами. Вибрав, звичайно, дівчат. Але то вже інша розповідь…

 

 

  МОЯ ШКІЛЬНА НАУКА

До школи я пішов у 1944 році. Ще тривала війна, але наша територія вже була звільнена від окупантів. Коли моя перша вчителька Ганна Федорівна назвала мене Олександром, я не здивувався, бо вже знав, що я Олександр, хоча всі мене називали Шурою. Але коли вона й Сашка Кобзаря назвала Олександром – я обурився! Як це так? Він же Сашко! Олександр – це ж я! Було, пам’ятаю, таке відчуття, що мене той Сашко обікрав…  

Я ще й сьогодні дивуюся: як ми могли навчатися в таких умовах? Адже не було абсолютно нічого – ні ручок, ні олівців, ні паперу. Навіть чорнило було величезною проблемою. Один підручник припадав на кількох учнів і часто доводилося йти за ним на другий кінець села, щоб потім передати наступному в черзі. Паперу, як я вже казав, не було. Писали на всьому, де могли залишитися сліди від «чорнила» (я про нього ще розповім). Мені «пощастило»: колись моя мати працювала кравчинею і в неї залишилося багато викройок-шаблонів з досить цупкого паперу, з одного боку синього, а з другого – сірого. Тож і писав на отих штанах, сорочках та жилетах… В нашому глухому селі не було і газет – звідки б їм узятися в 1944 році? Дехто користувався ще довоєнними газетами, але й таких «щасливчиків» було мало. Згодом нам видали зошити, за які наші батьки розраховувались курячими яйцями. Папір в тих зошитах мало відрізнявся від моїх викройок. 

Тепер про чорнило. Вичавлювали ми його з бузини та озимини, цими «соками» і писали. Мабуть, ними користувалися і шпигуни, бо написане зникало буквально через кілька днів! Потім на базарах з’явилися таблетки фіолетового чорнила, але то був, як тепер кажуть, фальсифікат – виготовлена з «синьки» пігулка фарбувалася зверху у фіолетовий колір - і «товар» готовий! Отже, всілякі підробки – це не «досягнення» сьогоднішнього дня. Вони прийшли до нас ще з далеких повоєнних часів. 
На тих же базарах продавалися і підручники, які «пережили» війну і тепер знову стали в пригоді. Ходив і я купувати їх. Одного разу з товаришем, вставши (а точніше – батьки підняли) дуже рано, бо до базару було далеко, ми пішли «за знаннями». Батьки, звичайно ж, виділили нам на цю святу справу певні суми зі своїх скудних бюджетів.  

Блукаючи поміж торговими рядами, ми шукали потрібні нам підручники. Нарешті, мій товариш надибав щось із того, що шукав. Коли бабка назвала ціну, втрутився її сусід, що продавав балалайку:  
- Нащо тобі та книжка? Купи краще в мене балалайку за ту ж ціну!
Товариш вагатися не став – віддав дядькові гроші і з радісною посмішкою вчепився в інструмент. Щастя було безмежним!
Через багато років ми випадково зустрілися. Я був курсантом військового училища, а він проходив строкову службу. Возив на легковику якогось високого чиновника з командування Київського військового округу. Ми довгенько говорили, згадували дитинство, школу, друзів. Тоді він мені і розповів продовження історії з балалайкою. Якщо коротко, то своє існування вона припинила того ж дня, коли він приніс її додому. Розлючений марнотратством сина, батько розбив її об спину (точніше – об те, що нижче) юного Паганіні. Пам’ятаймо, що то були голодні сорокові роки і всі ми перебували в страшенній нужді, кожна копійка була на обліку, а тут – балалайка…

Ну от, позбиткувався над товаришем, а про себе нічого не сказав. А сказати було що. Адже я теж вирішив, що без книжки можна якось прожити, а от без іграшки-літака, якого я надибав поряд з продавцем балалайки, вже не проживеш. Я купив того літака. У мене, правда, справа не дійшла до батькового рукоприкладства, але наслухався я різних епітетів на свою адресу предостатньо… Що ж подієш – дуже тягнуло в авіацію. Як видно, моя повитуха свою справу знала. Тому після закінчення школи я пішов у військове авіаційне училище.


  МІЙ АРСЕНАЛ

Стати військовим мені, мабуть, і справді було на роду написано. Скільки себе пам’ятаю, завжди тягнувся до зброї. Під час війни цього добра вистачало. Багато неповнолітніх «саперів» загинуло в наших селах при спробах демонтувати міни, снаряди, гранати… Одного разу мені пощастило і я залишився живим після того, як поряд розірвалася граната, яку я сам же й кинув. 

Ті дві німецькі гранати я знайшов біля колишньої колгоспної конюшні. Зрозуміло, я не міг залишити їх напризволяще, необхідно було те добро негайно використати. Але я не знав, як примусити їх вибухнути. Спочатку взяв дві цеглини з тієї ж конюшні, на одну з них поклав гранати, а другу почав жбурляти зверху. Не подіяло. Тоді я пішов «на консультацію» до парубків, які на березі річки влаштували гульки з приводу призову до армії. Село щойно звільнили від німців і всі хлопці віком 16 – 17 років отримали повістки до військкомату. От вони й святкували… Шестеро з них загинули того ж вечора від вибуху складу німецьких снарядів по другий бік річки – хотіли влаштувати якийсь феєрверк… Так от ті хлопці пояснили мені, нетямущому, як потрібно кидати гранату. Для цього використали одну з тих, що я мав, а з другою я пішов до конюшні, щоб там у спокійній обстановці зробити свою справу. Конюшня (точніше – те, що залишилося від неї) стояла на високому березі річки і я вирішив, що найбільшого ефекту досягну, жбурнувши гранату в воду. Зробив усе, як треба, кинув. Але граната не долетіла до води… Отже, потрібно взяти її і кинути далі. У німецьких гранат, до речі, проміжок часу між кидком і вибухом більший, ніж у наших. Про це я дізнався уже в училищі, а тоді – ліг на живіт і почав сповзати з урвистого берега. Отут вона й бабахнула! Вибуховою хвилею мене кинуло у точку відправлення. На тому все й закінчилося.

Згодом я обзавівся наганом – випадково знайшов. Не пам’ятаю вже коли це сталося – ще при німцях, чи вже після того, як їх прогнали. Під стінами хати, в якій колись була сільрада, сушилися снопики конопель після того, як їх довго вимочували в річці. Коноплі тоді застосовувалися для виготовлення домашньої тканини, а не в якості наркотичного зілля, як це робиться тепер. Мені чомусь було конче потрібно бігати навколо тієї хати, одночасно збиваючи ногами снопики конопель. Під одним з них я і помітив нагана. Кілька днів грався ним, ховаючись від батька, а потім віддав його сусідньому чоловікові. Як усвідомив згодом, то був досить поганий чоловік та до того ще й дезертир, як з’ясувалося через деякий час. Невдовзі його й посадили…

Була в мене і гвинтівка, німецька. Я «конфіскував» її у дорослих, як мені здавалося, парубків. Вони додумалися запхати в неї радянський патрон! Гільза цього набою була товща, ніж у німецького, тому вони не змогли дослати її в патронник. Гільза заклинилася і затвор не запирався. Я гнівно спостерігав, як ці недоумки гамселили прикладом по колоді, намагаючись вибити того патрона. Адже проблему можна було вирішити дуже просто – виштовхнути його шомполом! Я так і зробив, коли ті парубки пішли, заховавши гвинтівку в соломі. Я бачив ту схованку, тож решта було справою техніки. Не пам’ятаю вже, куди поділася та гвинтівка.  

   
  ЧОБОТИ

Дітям з нашого кутка до школи ходити було далеко – десь кілометрів зо два з добрим гаком, а декому – ще більше. Нам доводилося обходити річку, яка описувала велетенське півколо. Тому дорога і була такою довгою. Взимку було легше: двічі перетнувши річку – біля наших городів, а потім біля школи – ми швидше добиралися до свого «храму науки». Дорога скорочувалася майже вдвічі.
Якось навесні 1945 року мати сказала, щоб я вже не йшов до школи через річку, бо лід став крихким і тонким. Вирядила мене з дому, мабуть, години за півтори до початку уроків. Я вирішив, що вона просто перестрахувалася і ще днів два-три можна ходити по льоду. Пішов. Обережно подолав «водну перешкоду» біля хати, потім перетнув великий луг, продерся крізь зарослі верболозу й очерету і вийшов знову до річкового русла вже неподалік від школи. Тут і переконався, що мати мала рацію. Провалився я посеред річки. Мої «трофейні» німецькі солдатські чоботи відразу ж пішли на дно, бо були важкими і занадто великими для моєї дитячої ноги. Я уже вмів непогано плавати і на дно не поспішав, тому видерся на лід і… заплакав. Ті чоботи були моїм єдиним взуттям і втрата його ставала для мене справжньою катастрофою!

У роки війни, під час наступів і відступів, передислокацій величезної маси військ і техніки, всюди залишалися «речові докази» війни: зброя, боєприпаси, амуніція, зіпсована чи розбита техніка, різне спорядження. Все, що годилося, використовувалось у селянському господарстві. Мабуть, ще й сьогодні можна побачити сталеві шоломи – німецькі і радянські – в якості ідеального посуду для сільських собак. Багато моїх однолітків носили штани, пошиті з німецьких камуфляжних накидок. А в мене були солдатські чоботи! Надзвичайно міцні, важкі і величезні з безліччю металевих цвяхів на підошвах, з підковами. Халяви здавалися виготовленими з жерсті – такі були цупкі та тверді. Кількість онуч ролі не грала – чоботи легко злітали з дитячих ніг, варто було лише махнути ногою. У нас було навіть змагання: хто далі закине свого чобота! 

Отож поплакав я трохи біля ополонки, а потім роздягнувся і знову поліз у воду діставати своє взуття. На щастя, пірнати не довелося. Вчепившись руками за лід, почав ногами описувати кола, поки не натрапив на один чобіт. Потім відшукав і другого. Вони й на дні стояли вертикально, як солдати в строю. Пальцями ноги «взяв» одного за халяву, підняв трохи, потім дотягнувся до нього рукою і викинув на лід. Таким же чином дістав і другого. Видерся з ополонки, викрутив мокру одежу, вдівся і помчав до школи. Прийшов першим, ще нікого не було – я ж зекономив час, пішовши «короткою» дорогою! Школа розташовувалась у звичайній сільській хаті і прибиральниця вже протопила грубу. На неї і наліпив я свої штани, сорочку, онучі, притиснувся спиною і став «сохнути». В такому вигляді мене і застала вчителька… Вона сплеснула руками, накинула на мене своє пальто і швидко відвела до себе додому – жила поряд зі школою. Виявилося, що я підморозив собі руки – зранку того дня було морозно… Ганна Федорівна поставила переді мною відро води, наказала опустити в нього руки і так тримати, доки вона не повернеться. Сама пішла на уроки. Коли повернулася – я вже оклигав. Додому йшов «далекою» дорогою. 
   
  СТАЛІНГРАД

Добрим словом хочу згадати моїх учителів. Це були справжні подвижники своєї справи, люди, безмежно віддані покликанню сіяти оте розумне, добре і вічне, що вивело тисячі і тисячі сільських дітей у широкий світ. Під час воєнного і післявоєнного лихоліття вони разом з усіма страждали, голодували, втрачали рідних і близьких людей. Я ніколи не забуду, як у голодному 1947 році одна вчителька у другому чи третьому класі просила дітей принести їй, якщо зможуть, картопляного млинця… Річ у тому, що голодні люди колупалися в землі у пошуках минулорічної перемерзлої картоплі, з якої потім пекли млинці. На той час це були неабиякі ласощі! І ось одинока літня вчителька, не маючи ніяких прибутків, окрім жалюгідної зарплатні, вимушена була принизливо просити допомоги у своїх учнів…

Мій батько, теж вчитель, не міг прогодувати сім’ю – дружину і двох малолітніх дітей. Памятаю, що одержував він 900 карбованців на місяць, а чорна хлібина на базарі коштувала 120. Мати взяла свою швейну машинку і мого молодшого брата й поїхала в Західну Україну заробляти шиттям, щоб вижити самим і допомогти нам з батьком. Бідували ми з ним дуже тяжко. Навесні 1947 року він купив два качани кукурудзи, щоб посадити на городі. Я з’їв ту кукурудзу, обгриз обидва качани, як миша. Бачу й сьогодні, як плаче батько у розпачі від того, що його дитина голодна…

Коли я навчався в п’ятому класі, до нас прийшов викладач німецької мови Віталій Семенович Л. Батько розповідав, що він багато років відсидів у радянських концтаборах за націоналізм. Високий, зовсім сивий, з гордовитою поставою чоловік. Сьогодні я дивуюся: як же наші «славні чекісти» прогавили такий прецедент, коли «політичний злочинець, український буржуазний націоналіст» одержав доступ до виховання молодого покоління? Згодом вони, видно, схаменулися, бо Віталій Семенович якось несподівано зник.

Запам’ятався один випадок. Уже розпочався урок, коли відчинилися двері і двоє учнів, що спізнилися, попросили дозволу зайти. Хлопець і дівчина. Один з наших однокласників, найвищий зростом, але, мабуть, чи не найгірший учень, що мав прізвисько «Женило півтора-Івана», зареготав і насмішкувато прокоментував на «общепонятном»: 

- Жених и невеста!

Боже! Як же вибухнув Віталій Семенович! 

- Що ви знаєте про святе почуття кохання між чоловіком і жінкою?! Як ви смієте глумитися над своїми батьками, коли вже на те пішло? А чи знаєте ви, скільки чоловіків і жінок віддали своє життя заради спасіння рідної людини? Чи відомо вам, що дружини декабристів добровільно пішли в заслання, щоб бути поруч зі своїми чоловіками в тяжкий час?

Віталій Семенович розійшовся не на жарт! Рішуче крокував поміж партами, розмахував руками, зривався на підвищений тон… Окуляри злетіли з обличчя і впали аж біля вікна. Його тирада тривала, мабуть, з четверть години. Відчувалося, що ця тема наболіла в нього давно, що він проніс її крізь довгі роки свого ув’язнення… Наш «Женило» стояв, похнюпивши голову, і був червоний, як варений рак. Нарешті Віталій Семенович, перейшовши чомусь на російську мову і на «ви», припечатав:

- Садитесь! Г…о вы после этого!

Він, до речі, як у воду дивився. Той «Женило», ставши дорослим, розпився і замерз у лісосмузі п’яним… Г…о, одним словом… Але виявився «ясновидцем»: ті двоє, що запізнилися на урок, таки дійсно через багато років стали подружжям!

Запам’ятався ще один вчитель – Микола Петрович Т. Він щойно повернувся з армії. Страшенно знервований, запальний, спалахував від найменшої іскорки. Ми, учні, вже 
знали, коли має відбутися вибух: у Миколи Петровича починали тремтіти руки і характерно випиналася вперед нижня губа – робилася «плиткою», як ми казали. Потім – гуркіт, крик, тупотіння ногами, удари кулаком по столу і т. д. Кілька разів він нам погрожував:

- Я вам зроблю Сталінград!

Очевидно, воювати довелось йому саме там. Сьогодні я можу зрозуміти цю людину: пройти через страшну м’ясорубку війни, залишитися живим і повернутись додому – не всім так пощастило. Мільйони втратили життя, а він – «лише» здоров'я. 

Не пам’ятаю вже, що, нарешті, вивело його з себе, але одного разу він оголосив:

- Сталінград!!!

Нам було цікаво, що воно таке? Але нічого не відбувалося, уроки йшли своєю чергою. Ось закінчився і останній. Пролунав дзвінок і ми почали пакувати свої зошити та підручники в торбинки – портфелів у нас не водилося. І тут Микола Петрович віддав наказ:

- Всім залишатися на місцях! Додому може йти лише Люда Я.

Ну що ж, будемо сидіти. Минає година, друга, а ми сидимо. Дитячі організми не витримують Сталінграда, а вчитель нікого не випускає навіть в туалет! Деякі спритні хлопці знайшли вихід з положення: виливши чорнило зі своїх пляшечок (чорнильниць-невиливайок майже ні в кого ще не було) під ноги, на земляну долівку, стали справляти «малу нужду» в ту посуду. Потім хтось ногою перекидав пляшечку і її використовували знову. Як виходили з положення наші бідні дівчатка – можна лише здогадуватись… Нарешті, години через три «Сталінградська битва» закінчилася повним розгромом противника і вчитель-переможець гордо попрямував в учительську. Казали, що йому добряче влетіло на педагогічній нараді. А ми трохи дізналися про Сталінград.  

 

  ЯК СТАТИ КЛАСИКОМ

Класиками не народжуються. Ними стають. Вам же, мабуть, доводилося бачити новонароджених? Згадайте оте лисе і беззубе сотворіння зі зморщеним, як печене яблуко, червоним лицем і спробуйте чесно відповісти самому собі: ви впізнали б у ньому майбутнього класика? Ото ж бо й воно! Це тільки одиниці з десятків чи й сотень тисяч немовлят приходять у цей світ з якоюсь печаттю на чолі, що дає змогу оточуючим розпізнати майбутнього класика. Але стовідсоткової гарантії і в цьому випадку немає.

Про майбутнього генія Тараса Шевченка його батько що сказав?

- Буде або великий чоловік, або велике ледащо…

Як бачимо, навіть найрідніша людина не змогла впевнено сказати хто перед ним – великий чоловік чи велике ледащо…

Про Махна розповідають, що у попа загорілася ряса, коли він хрестив маленького Нестора. Непоганий знак!

Я, до речі, теж з’явився на білий світ з «приколами» (читай сторінки моєї біографії). Одна повитуха сказала, що народилося двоє немовлят. Другого так і не знайшли. Інша заявила, що я буду льотчиком. Перша сказала, що буду головою колгоспу – мовляв, кричу дуже та кулаками розмахую і т. д.
Отже, підсумуємо. Для того, щоб стати класиком, дуже бажано мати в біографії якийсь пікантний «пунктик», що відрізняв би вас від сірої маси. Тож покопайтеся гарненько в своєму минулому, розпитайте родичів – може, щось і знайдете. Ну а якщо вже так і не зможете нічого потрібного відкопати, то придумайте самі! Хто перевірить? А ніхто! Головне, щоб той «пунктик» набув розголосу і став широковідомим. 

Тепер наступне. Як правило, у класика повинно бути тяжке дитинство. Т.Г.Шевченко, наприклад, пас ягнят, коли йому «тринадцятий минало», крав п’ятаки в дяка, щоб купити собі зошита. І.Я.Франко, як відомо, виріс у нужді, з дитячих літ привчався до тяжкої праці в кузні. Максим Горький бомжував. А Марко Вовчок та Жорж Санд, як виявилося, і взагалі були жінками!

Мені теж довелося пережити тяжкі часи в дитинстві. Я вже не кажу про те, що і народився тоді, коли батько, як «ворог народу», сидів у єжовській буцегарні. Вирвався звідти чудом. Потім війна, окупація, страшенні нестатки. Якось, ідучи до школи, провалився під лід і втопив німецькі солдатські чоботи – своє єдине взуття… Навчався в першому класі і одночасно залучався до колгоспної праці. Заробив пуд меду – колгоспна пасіка якимось дивом збереглася і з дітьми розраховувалися медом…
Тож згадайте своє дитинство і якщо воно було у вас тяжким – знайте, що ви «тягнете» на класика. Ну а коли вже нічого такого не пригадаєте – то придумайте самі. Майте на увазі: дуже важливі деталі, що підтверджують тезу про тяжке дитинство (дивись наведену вище історію про німецькі солдатські чоботи).

Справжнього класика дуже прикрашає його активна опозиція до влади взагалі, а до тоталітарного режиму – тим більше. Згадаймо: Т.Г.Шевченка віддали в солдати за те, що висміяв царя з царицею та закликав народ братися за сокиру. Остап Вишня «закінчував десятирічку» в сталінських концтаборах. Олександр Ковінька сьорбав тюремну баланду 21 рік і 21 день – «кругле очко», як він казав. Олеся Гончара шельмували немилосердно за те, що показав справжні обличчя можновладців у своєму «Соборі». Отже, класики не мирилися з наругою над правами людини і активно виступали проти тиранії.

Мене теж, до речі, ледве не поперли зі школи за те, що назвав комсомол «Ленінюгендом». Того разу обійшлося. А от коли в 1964 році, будучи вже капітаном Радянської Армії, я кудись дуже далеко послав М.Хрущова, то мені запахло смаженим… Пам’ятаєте отой гороховий хліб? А тут дружина прийшла з магазину в сльозах: зі списку, виявляється, викреслили мого сина, якому щойно виповнилося 3 роки і на нього вже не продали вершкового масла – «не положено». От тоді я й згадав генсека незлим тихим словом у колі друзів. Друзі виявилися оперативними: вже через півгодини викликав мене начальник політвідділу і сказав, що завтра буде розглядатися моя персональна справа. Того ж дня прийшло повідомлення, що відбувся пленум ЦК КПРС і Хрущова скинули! А наступного дня вранці я підійшов до начальника політвідділу і з невинним виглядом поцікавився: на який час призначено розгляд моєї персональної справи? Той начальник люто послав мене ще далі, ніж я Хрущова… Та що це я про себе? Ми ж про класиків говоримо.  
Ідемо далі. Для класика, як повітря, потрібний скандал. Тоді про нього йде широкий розголос, зустрічні оглядаються і шепочуть один до одного:

- Он, пішов… Бачите? А ви чули?...

Єсенін, наприклад, шокував усіх п’яними загулами та нерозбірливими зв’язками з жіноцтвом, у тому числі з Айседорою Дункан та спадкоємницею іншого класика – Л.Толстого. Про А.Чехова ще страшніші речі розповідають. А позашлюбні стосунки і діти іншого класика – К.Маркса? От і шириться з краю в край:

- Ви чули, що устругнув Іван Драч?

- А чи правду кажуть, що Дмитро Павличко… ?

- Я оце недавно тільки дізнався, що Борис Олійник і Наталія Вітренко…

Отже, скандал для класика – це те джерело, що живить його популярність, додає снаги і натхнення. Один відомий запорізький поет чомусь вирішив, що його вірші мають незбагненну цілющу силу. Широко розрекламував це вище. Що тут почалося! Всі повірили в те, що досить купити книгу  
цього поета, прикласти до відповідного місця – і куди подіваються різні коліти, нефрити, запалення, виразки, інфаркти, раки, пневмонії… Запорізькі віршотворці аж посиніли від заздрощів! Почали шукати цілющу силу в своїх віршах. Та куди там! Виявилося, що декотрі з них навпаки – вбити можуть. От і заздрять. От і цькують. А самі, між іншим, лікуються потайки творами того поета. Один натирає лисину його томиком в надії, що відросте чуприна, другий алкогольної залежності позбувається, читаючи перед кожною чаркою якогось вірша того скандаліста, а третій, кажуть, навіть успішно лікує застарілу болячку кишково-шлункового тракту. Тепер уже сидіти може, а раніше тільки стояв або лежав на животі…

Я, до речі, теж планую організувати гучний скандал. Розкривати задум не буду, скажу лише, що нашу Міжнародну Асоціацію гумористів і сатириків (МАГС) очікують грандіозні потрясіння. Можливо, навіть з’явиться Прогресивне Угруповання класиків сатири (ПУКС)! Але це поки що між нами…
Ось ще деякі поради. Вам необхідно всім показати, що зі справжніми класиками ви, як кажуть, на «короткій нозі». Тож запасайтеся листами від них. Якщо вони вам не писали, то напишіть їм ви! Пишіть про що завгодно: про рідну мову, про занепад культури, про засилля іншомовних видань, про жертв репресій, про знеструмлені села та розгул стихії і т. д. Класики, а вони, як правило, люди порядні, обов’язково дадуть відповідь. При цьому вони мають звичку свої листи починати так:

- «Шановний Миколо Петровичу!»

- «Дорогий Максиме Калістратовичу!»

- «Високоповажний пане Цицько!»

Тепер потрібно ті листи показувати всім, не обов’язково цілком – досить першого рядка і підпису. Можете друкувати свої спогади і цитувати перший рядок з листа класика. Можна делікатно дописати дещо й від себе. Хіба не міг, скажімо, Андрій Малишко написати вам у відповідь таке:
«Шановний друже Василю! Я цілком поділяю Ваші думки щодо необхідності виховання у нашої молоді любові до своєї рідної землі.» А далі продовжуйте вже від себе:

«Майже щодня згадую як ми з Вами ловили штанами раків у дніпровських заплавах і біля нічного багаття вели задушевні розмови про рідну землю і долю нашого народу. А Ваш сільський «канупер» (так, здається, Ви його називали) заткне за пояс будь-який ром чи віскі!»

Міг же класик написати вам так? Міг! А хто перевірить? А ніхто! Отже, не переймайтеся. Розповідайте всім і всюди, як ви постійно спілкувалися з видатними майстрами. Дуже корисно при цьому наводити пікантні подробиці вашого спілкування. Розкажіть, наприклад, як ви святкували ювілей Олеся Гончара. Не забудьте підкреслити, що класик запросив до себе найближчих друзів. І отут саме й кажіть:

- Мені теж випала честь…» і т. д.

А потім опишіть, як господар люб’язно наливав кожному чарчину, а коли підійшов до вас, то ви сказали йому, що не п’єте взагалі… І тоді класик зі сміхом сказав:

- Ну що путнього він напише, коли взагалі не п’є?

Вони, класики, завжди говорять афоризмами… Ви, звичайно ж, випили ту чарку і, мовляв, як бачите…
Ну як вам сюжетик? А особливо ота репліка класика! Дарую тим, хто вже наблизився до маститих.
У мене, до речі, є лист від Максима Рильського, який починається словами: «Дорогий товаришу Ткаченко!» І якщо я кому покажу цього листа, то хто ж здогадається, що він був написаний не мені, а моєму батькові? Прізвище ж моє!

Ще одна дуже корисна порада. Якщо ви на якомусь зібранні письменників помітите, що вони фотографуються – обов’язково якось прилаштуйтеся до них! Хай навіть позаду чи десь збоку. Якщо буде можливість – пропхайтеся поближче до когось із «маститих». Потім, коли будете друкувати свої спогади, під цією фотокарткою напишіть: «У колі друзів». Перелічіть прізвища світил і про себе не забудьте.

Кілька слів про зовнішній вигляд. Якщо ви вже хочете стати класиком, то подбайте про відповідний імідж. Можна відростити довгі патли на потилиці або бороду з вусами, можна викохати велику і блискучу лисину, можна ходити неголеним і непричесаним і т. п. Головне – ви повинні чимось виділятися у натовпі та привертати до себе увагу оточуючих.

О, мало не забув! Для класика дуже важливо мати штани. Бо що ж то за класик без них? Ви можете уявити, наприклад, того ж таки Б.Олійника чи І.Драча без штанів? Ото ж бо й воно! Класик може загубити, спалити, програти в карти, пропити будь-яку деталь своєї одежі, тільки не штани! І хоч як не важко нам сьогодні живеться, справжній класик береже свої останні штани, як зіницю ока. І коли ви зустрінете когось без штанів, будьте певні – то не класик!

Ну от і все. Звичайно, щоб стати класиком, потрібно іноді щось писати. Як ось я, приміром. Бо теж хочу бути класиком. І штани в мене є!  
 

  ГОНОРАР

І навіщо я попхався в літературу? Ну написав якось гумореску, відіслав у «Веселі вісті», а вони, спасибі їм, надрукували. Тут би мені й заспокоїтися, вкластися на дивані й милуватися своїм прізвищем, видрукуваним жирним шрифтом. Так ні ж! Як навіжений вибіг на вулицю й почав хапати за груди кожного стрічного, тицяючи йому під носа газету.

- Читали мою поему? Оце так дав! Тепер про наше село вся Україна знатиме!

Дядьки мружили очі, намагаючись щось прочитати, і всі при цьому запитували:

- То це ж тобі ще й гроші заплатять? А скільки?

- Аякже, - кажу, - щось та заплатять. Гонорар мені тепер забезпечений! А скільки – не знаю. Та мені багато й не треба. Аби дали 3 гривні 50 копійок, то й вистачило б…
Річ у тому, що в нашому селі самогонку продають по 3 гривні 50 копійок за півлітри. Тільки не беріть у Райки Псючки: у неї є спиртомір і вона ніколи не дає потрібного градусу. Хоч на один чи два, а збреше. Не беріть і в Катьки: у неї самогонка дуже страшна. Вип’єш грамів двісті – і вранці дверей, щоб вийти з хати, не знайдеш. Якщо, звичайно, ночував удома. А від голови, здається, прямо шматки відриваються… Що вона туди кладе? Люди різне брешуть: і про стару калошу, і про курячий послід… Хто зна. Але краще у неї не брати. Добрий продукт жене Ряба Валька, тільки в неї завжди дефіцит: ще з корита дзюрчить, а її Микола вже розговляється за повіткою. Пробу знімає… Рідко кому вдається добути пляшку у Вальки. Найстабільніше працює Любка Горинша. У неї завжди є товар, і до того ж, не буду брехати, високоякісний. Бо якось один відомий запорізький поет (не буду називати прізвища) попросив мене привезти йому пляшку добрячої самогонки, щоб розтирати ноги від  
якоїсь болячки. Я привіз. Через тиждень зустрічає і тицяє 5 гривень:

- Привези ще, бо так ноги крутить – спасу нема! Тільки й рятуюся тим розтиранням…

З того часу так і ведеться. Щотижня везу йому ті ліки, а він кожного разу все більше нарікає на здоров'я, дає гроші і очі ховає…

Але, вибачте, я відхилився від теми. Отож гасав я селом, кожному стрічному межи очі газету тицяв, ну і про гонорар, звичайно, пояснював. Бо питають же…

А другого дня почалося! Десь годині о шостій ранку чую – мій Душман гавкає, аж захлинається. Я до хвіртки – Грицько Рябожаба стоїть.

- Ну, ти вже одержав горо… гонору?..

- Гонорар?

- Ну да! Бо я оце розбудив Вальку Рябу. Каже, що в неї набереться на пляшку. Микола ще спить. Так що давай в темпі! Бо як проснеться той аспид, то пиши пропало!

- Та нічого я ще не одержав! Це ж не так швидко робиться. Поки там нарахують, поки перешлють, поки листоноша повідомлення принесе… Газета ж київська. Це далеко.

- Тю, - каже Грицько, - що ж то за газета така?

- «Веселі вісті», - кажу. – Найвеселіша газета в Україні. От і мені випала честь…

- Що там тобі випало! От у мене Вальчина пляшка точно випала! Писаки чортові!..

І Рябожаба зробив такий ривок у напрямі Вальчиної хати – куди тому Андрію Шевченку!

А через півгодини знову Душман ланцюга рве. Виходжу. На воротах висить Андрій (не буду називати його сільського прізвиська, всеодно не надрукують). Так от, висить він, голова й руки в моєму дворі, а зігнуті в колінах ноги – за парканом. Алкоголік – ніде проби ставити! А обличчя в нього як ото синяк, буває, під оком: спочатку фіолетово-синій, потім зелений, потім жовтий. Тільки синяк змінює кольори повільно, за кілька днів, а обличчя Андрія виграє всіма тими барвами одночасно. Підходжу: чого, мовляв, тобі?

- Тебе, кажуть, чимось нагородили? То, може, той… - і намагається себе пальцем по горлянці луснути, але не може влучити.

- Іди, - кажу, - додому. Нічим мене не нагородили.

Про що з п’яним теревенити?

Згодом принесло Вітьку Шкварку. Той телепень ще з вулиці кричить:

- Діду! Давайте обмивати вашу гонору… гоноре..! У мене ось і чвертка є. Несіть закуску!

- Дурню! Це називається гонорар! Так я його ще не одержав.

- Не знаю, як воно тепер називається, але знаю, що то паскудна штука. То несіть кусок хліба й огірка!

Ледве спровадив. Потім приходили ще Степан Пичка, Льонька Пшик, Федько (не буду називати прізвиська). Бачу – не буде спокою. Хоч з дому втікай. То я й подався на другий кінець села до магазину, саме було потрібно хліба купити. Йду вулицею і дивуюся: чому це всі стрічні дивляться на мене якось не так? Хто з осудом, хто співчутливо якось, хто відверто єхидно, а деякі навіть з відразою…

Ось стара, як брехня, Гапка сперлася на свою ломаку, дивиться вицвілими очима й головою похитує. А це дві дівиці-старшокласниці глипнули на мене, щось пошепотіли одна одній і хихочуть. Та що ж це робиться? Перевірив – ні, все застебнуто…

Приходжу додому, а у дворі Пантелеймонович сидить, наш сільський фельдшер. Я до нього вітатися, а він руки за спину ховає. Посиділи, помовчали, а потім він і питає:

- Василівна вже знає?

Василівна – це моя дружина.

- Ні, - кажу, - ще не знає. Вона поїхала в Київ до дочки на день народження. А газета ж тільки вчора прийшла.

Він слухає якось неуважно, а потім каже:

- У мене є імпортні ліки. Дуже сильне средство, - і витягує з кишені якусь коробочку. – Оце коштує триста гривень. Можу дати у розстрочку місяців на три.

- А на біса мені твої імпортні ліки, та ще й такі дорогі? – питаю.

- Здрастуйте! Ти що ж, лікуватися не будеш? Та ти знаєш, чим усе це закінчитися може? 

- Від чого лікуватися? 

- Як від чого? Та від гонореї ж!

- Ти що, старий, з печі впав? Звідки ти взяв, що в мене ця болячка? Хто тобі набрехав такого? – я аж підскочив.

- Та все ж село говорить, що тебе нею в Києві нагородили! Давай так: я тобі ліки віддаю за сотню, але на два місяці.

- Іди ти під три чорти зі своїми ліками! – закричав я, а сам уже подумки малював картину…

Жінка приїде київським поїздом, потім тролейбусом на автостанцію, а звідти автобусом до села. Якраз наші сільські баби з базару повертатимуться. Вони їй і розкажуть про мій «гонорар»…
Пантелеймонович уже з-за воріт кричить:

- П’ятдесят – і ні копійки менше!

Господи! Навіщо ж я попхався в літературу!  

  

  РЕКОРДСМЕНИ

По закінченню військового училища мене направили в гвардійський винищувальний авіаційний полк, який базувався в місті Кременчуці. Там, до речі, мені довелося служити в першій ескадрильї разом з майбутнім космонавтом О.Леоновим. Але це так, між іншим.

 

Так от прибули ми, кілька молодих лейтенантів, в свою частину десь у жовтні 1958 року і відразу ж попали під гарячу руку якоїсь високої комісії, що проводила підсумкову річну перевірку бойової і політичної підготовки. Не пам’ятаю вже, що і як ми там здавали, але мені, та, мабуть, і багатьом іншим офіцерам добре запам’ятався «екзамен» з фізичної підготовки, а точніше – крос на 10 кілометрів.

Ми, молоді двадцятилітні вчорашні випускники училища, того кросу абсолютно не боялися – всі на «відмінно» вкладалися в норматив. За роки навчання набігали по кілька тисяч кілометрів – підраховували. Здивувало нас те, що значно старші за віком капітани та майори теж не проявляли ніяких ознак стурбованості. «Як же пройде дистанцію отой майор П. зі своїм черевцем? А капітан Ч. – ще огрядніший?» - думалось мені. Адже що там не кажіть, а 10 кілометрів – це все-таки поважна відстань! Її просто пробігти – для багатьох проблема, не кажучи вже про той норматив…

І ось день випробування настав. Нас вишикували на злітній смузі рідного аеродрому, провели інструктаж і дали команду «Бігом – марш!». Ми рвонули. Легко подолали частину злітної смуги, з кілометр «нічийого» поля і вибігли на асфальтову дорогу. По ній потрібно було добігти до міської околиці, потім ще кілометрів зо два по місту, до штабу полку. Там – фініш, або, як кажуть в авіації, КПМ, тобто кінцевий пункт маршруту. Зі своїм однокашником лейтенантом Я. ми зразу ж захопили лідерство. Першими вибігли на асфальтову дорогу і «лягли на бойовий курс». Тут  
нас обігнав Газ-69, в якому поважна комісія помчала зустрічати нас на фініші, зафіксувавши, звичайно, момент старту.

Бігли ми з товаришем легко, дотримувалися вивіреного темпу і були впевнені, що в той норматив укладемося без особливої напруги. Впевнені ми були і в тому, що до фінішу прийдемо першими – всі наші однополчани залишилися далеко позаду. В училищі, звичайно, були хлопці, що бігали і краще, ніж ми, але тут, в полку, гідних конкурентів ми не мали.
Отже, біжимо. Зрідка проходять зустрічні машини, інші обганяють нас. Тоді транспортних засобів було набагато менше, та й дорога була якоюсь другорядною… Ось ще одна вантажівка, про всяк випадок посигналивши, обходить нас. Але що це?! Кузов автомобіля вщерть заповнений нашими офіцерами! Чуємо всілякі вигуки й поради:

- Дихайте рівномірно! Носом, носом!

- Натискайте, хлопчики, натискайте!

- Руками працюйте енергійніше!

Зціпивши зуби, біжимо. Прикро, звичайно, що не будемо першими. Залишалося одне – прискорити темп, щоб хоч не дуже відстати. Ми розуміли, що наші колеги не під’їдуть на машині до самого фінішу. Десь відсидяться, поглядаючи на годинники, а останні 200 – 300 метрів чесно здолають своїми ногами. Але будуть першими…

Знову нас обходить вантажівка. Потім автобус, легковичок. І всі вони переповнені нашими «братами по зброї». В авіаційному полку офіцерів багато…
Ми з товаришем біжимо, здається, на межі людських можливостей. Мабуть, так швидко я ще ніколи не бігав. Нарешті, попереду з’явився палац культури автозаводу. Там потрібно звернути вліво і через якусь сотню метрів – штаб полку і кінець нашого вбивчого марафону. Та що це? Біля стін палацу якийсь натовп. Придивилися – та це ж офіцери, котрі давно обігнали нас на вантажівках, автобусах та легковиках! Ось тут і відчули ми, що таке офіцерські благородство і порядність! Ніхто з однополчан не побіг до фінішу. Всі одностайно вирішили: якщо вже двоє цих дурнів чесно пробігли всю дистанцію, то вони повинні бути першими і на фініші! 

Командир полку, начальник фізпідготовки і члени комісії зустріли нас нищівними поглядами вирячених очей. Ми з товаришем не надали тому особливого значення, бо вкрай знесилені, важко дихаючи, упали на травичку штабного газону…

Через деякий час із-за рогу з’явилися інші «марафонці». Важко долаючи останні метри дистанції, фінішували і «знесилені» падали біля нас. Коли прибіг останній, на «відмінно» вклавшись у норматив, начальник штабу вишикував полк. І тут почалося! Мене з товаришем викликали зі строю і почали нагороджувати всілякими немилозвучними епітетами: і безсовісні, і безсоромні, і молоді, а вже такі нахабні… Особливо лютував начальник фізичної підготовки капітан С. 
- Вони під’їхали якоюсь машиною! Це ж треба: олімпійський рекорд перекрили! – репетував старий служака з піною на губах. – Під суд часті!..

Ми стояли розгублені. Пробували сказати щось, та куди там! Начальство не давало й рота розкрити. Коли хмари скупчилися остаточно і от-от мали вдарити громом з блискавкою, в рядах полку почав наростати глухий гомін. Командир частини Герой Радянського Союзу підполковник З. став допитуватися, в чому річ. І тут наші побратими, перебиваючи один одного, розповіли, що ми бігли чесно. Про себе, правда, нічого не говорили…

Командир наказав розійтися і чекати, а сам сів у «бобика» і, захвативши з собою фізрука, помчав на аеродром. Повернулися вони за півгодини. Знову нас вишикували і тут командир оголосив, що дистанція в 10 кілометрів виявилася рівною 8 кілометрам! Сміялися всі – і начальство, і офіцери-бігуни, і високоповажна комісія. Адже цю дистанцію вже скільки років «бігали» на різних перевірках і всі щиро вірили, що вона й справді десятикілометрова!

Начальник фізпідготовки стояв червоний, як буряк. Згодом стало відомо, що командир вліпив йому сувору догану, але нам, лейтенантам, про те не говорили – субординація… Ми з товаришем одержали подяку «за високі спортивні досягнення». Боялися всі лише одного – щоб та комісія не примусила нас ще раз бігти тепер уже справжніх 10 кілометрів. Але обійшлося. В авіації таке буває…
В тому полку я прослужив років зо три. І кожного разу десятикілометровий крос ми бігали по тому ж маршруту, що я пробіг вперше. Тільки тепер уже я був хитрішим і олімпійських рекордів більше не бив.  

ХУНВЕЙБІН *

Отець Захарій шалено лаявся. Він крокував сумною заболоченою вулицею, люто зиркаючи очима з-під капелюха невідомого кольору. Кирзові чоботи несли його жирне тіло через калюжі, не вибираючи дороги. В усі боки летіло болото, як після колгоспного «газона», по калюжах довго ходили важкі хвилі. Подумати тільки! Стара, як нечиста сила, Палажка обізвала його прилюдно хунвейбіном! Вся паства чула це, всі бачили, як вона махала своїми сухими жовтими кулаками у нього перед носом. До чого дожився! Де ж віра в Бога, коли вже отака – і та сказала, що в церкву більше й носа не покаже?! І обізвала ж як – хунвейбіном! Щоб ти сказилась була, відьма проклята! Не могла придумати нічого іншого… Тільки ляпнула таке, як піднявся регіт на всю вулицю. Мало того, що слово паскудне, так вона ж його ще й перекрутила так, що парубки за животи хапалися та крізь сльози вигукували:

- Оце дає! Го – го – го…

- Ну й врізала баба! Ги – ги – ги…

Тьху, нечиста сила! Подумаєш, козу задавив! Та вона й копійки не варта, шкапа нещасна. Ще до революції, мабуть, у придане одержала. Скільки пам’ятає Палажку отець Захарій – все та ж коза в неї. Яка тепер з неї користь? Та й сказав же, що гроші заплатить, а їй, бачиш, не подобається! Чого ж ти не дивишся за своєю скотиною?

Це трапилося минулого тижня. До Захарія завітав давній знайомий – благочинний Олексій. Прикотив на власному «Москвичу», хвацько загальмував перед ворітьми, недбало так виліз з машини, хряпнув дверцями… Отець Захарій, що саме обідав біля вікна, відчув як у нього щось заворушилося всередині – таке маленьке, неприємне… От уже й машина є в Олексія… Все-таки Коробчине – це не його Андріївка! От уже й машину має… А тут ніяк на холодильника не стягнешся…

Благочинний тим часом вже тупцювався в сінях. Захарій відчинив двері і зобразив на обличчі щось подібне до радості. Олексій перехрестився, привітався… Потім Захарій запросив його до столу і підморгнув матушці. Та метнулася в другу кімнату. І пішло! І пішло! Через годину в кімнаті стояв пекельний сморід сивухи, мухи падали, раптово втрачаючи свідомість, прямо в яєчню з салом, а з темного кутка на них дивилися благаючі пісні очі Ісуса. Те, що з сусідньої ікони погрожував пальцем Микола-угодник, було чистою формальністю. Братія розгулялася! Благочинний зірвав з гвіздочка Яшкину балалайку та так врізав «Гоп со смиком», що у Захарія аж ноги засмикало!

- Ну ж «діловий», - подумав собі, - все в нього якось виходить! І «Москвича» має, і на балалайці яке витворя! А лисину як замаскував – і натяку немає! Да, вміють люди жити…

І так жаль себе стало Захарію, аж сльоза виступила. Тремтячою рукою потягнувся до графина, налив. Піднявши стакан, довго дивився на нього, ніби не розуміючи що воно таке, потім повільно відчинив рота і перекинув… Безсило впала рука з стаканом, а погляд затримався на святому Миколі. Витріщаючи з усієї сили очі, отець Захарій намагався навести фокус, але замість обличчя Миколиного бачилось йому щось товсте, непристойне…

Благочинний, тримаючи балалайку, як ломаку, в лівій руці, правою обхватив за шию матушку і ковзався товстими жирними губами по її круглому, як кавун, обличчю. Матушка хіхікала й намагалася зробити вигляд, що хоче вирватись… 

Так і не зумівши глянути в очі святому Миколі, отець Захарій посварився на нього пальцем, потім трохи подумав і скрутив йому дулю. Святий, видно, не хотів скандалу й промовчав. Тоді до нестями п’яний Захарій раптом заверещав модну на той час пісню:

- «На пыльных тропинках далеких планет
  Останутся наши следы…»

Перелякана несамовитим криком матушка аж підскочила. Затріщала кофта, бо благочинний не встиг висмикнути вчасно руку.

- Чого ти кричиш, сказився б ти! – обома руками вона схопилася за серце. – Уже допився?!

- Жена да убоится мужа… - почав було читати мораль Захарій, але далі забувся і вирішив встати. Це виявилося не такою простою справою. Нарешті, перекинувши стільця, він зіп’явся на тремтячі ноги і, відчепившись від стола, з великим лівим креном пішов по крутій спіралі. З тріском врізавшись лисиною в одвірок, трохи похитався з боку на бік і звалився на підлогу, глибоко й надовго задумавшись…
Коли прийшов до тями, то побачив, що благочинний лежить на ліжку й люто хропе. Тонка та сіра, як пожежна кишка, шия вигнулася дугою, а над нею прямо в стелю націлилася гостренька мишачого кольору борідка. Хропів благочинний завзято і – треба віддати справедливість – могутньо. А в сусідній кімнаті співала матушка…

Кілька хвилин пішло на те, щоб зорієнтуватися де стеля, а де – підлога. Коли все, хитаючись, стало на свої місця, Захарій зробив першу спробу підвестись. Не вийшло. Та він був упертим! Ну от, слава Богу, уже й на ногах! Хапаючись руками за все, що стояло й висіло, Захарій взяв курс до вікна. Люто тріщав череп, дзвеніло у вухах, а в очах скакали якісь чортики…

- Оце напився, щоб воно згоріло! – захникав попик, упершись лисиною в шибку.

Червоне сонце, ховаючись за клуню, лагідно гладило його по тій лисині теплим променем, ніби втішало:

- Та годі тобі! Бува й гірше. Он поглянь, який вечір настає!

Захарій поглянув. Біля воріт стояв «Москвич». Ключ був у лівій кишені Олексія. Це він знав точно. Теорію отець Захарій теж знав. Що стосується практики – тут добре виручав якийсь диявол, що сидів десь на спині і весь час нашіптував у вухо:

- Давай, давай! Ти ж можеш!
 
Завелась машина відразу. Несамовито заревів двигун, повалив густий дим. Потім автомобіль присів і раптом так рвонув уперед, що той диявол, мабуть, упав і сильно забився, бо вже більше нічого не нашіптував у вухо. Захарій без підказки трохи розгубився, почав натискати на всі педалі одночасно, тягнути за всі ручки, клацати всіма вимикачами, але машина неначе сказилась – крутилася на всі боки, скреготала, кашляла, то раптом зупинялася, як вкопана, то ні з того ні з сього кидалася вперед, робила якісь випади вбік… Лисина Захарія вкрилася холодним потом. Вирячені очі, як фотоапарат, фіксували все застиглим і мертвим: чийсь відкритий рот, собаку з підтягнутим хвостом, теля з задертим хвостом, що повисло над землею, перекинуті відра біля криниці, з яких ще не вилилась вода і, нарешті, смертельно перелякані зелені очі Палажчиної кози. Це було останнє, що запам’ятав Захарій, бо після цього, зваливши нужник, автомобіль врізався в бересток…
Нещасний попик довго летів горизонтально, ніби вагався, куди повернути – на грішну землю, чи одразу на небо. Та йому на це було вже наплювати – він втратив свідомість, коли головою вибивав скло.

Потім була міліція, Палажка і ось сьогоднішня заутреня…
   
* хунвейбіни – «червоні охоронці» - учасники створених в 1966 р. під час «культурної революції» в Китаї загонів молоді для розправи з політичними і суспільними діячами 


 
  ЗНЕШКОДИЛИ ДИВЕРСАНТІВ

Це було на початку 70-х років минулого століття. Служив я тоді в Латвії на одному вельми серйозному об’єкті протиракетної оборони. Власне, це була дуже потужна радіолокаційна станція попередження про ракетний напад вірогідного противника. Під зав’язку напхана найновішою на той час електронікою, вона дозволяла на відстані кількох тисяч кілометрів виявляти балістичні ракети і супутники, що проходили чи могли проходити через наш сектор спостереження. Розумні і надзвичайно дорогі електронно-обчислювальні машини, проаналізувавши за долю секунди характеристики космічного об’єкта, видавали навіть координати місця падіння балістичної ракети, наприклад. Найсмішніше полягало в тому, що ті машини були куплені саме в отого «вірогідного противника» - у американців. Потрапили вони до наших рук після того, як пройшли через кілька країн. Приблизно так нині деякі наші «патріоти» ховають украдені в народу гроші – переводять їх із країни в країну, із банку в банк і заплутують сліди так, що й чорт зі свічкою кінців не знайде.

Так от ця радіолокаційна станція була надзвичайно чутливою. Воно й не дивно. Адже відображений від супутника чи ракети сигнал попадає на наші антени ослабленим в мільйони разів у порівнянні з зондуючим імпульсом станції. Ця висока чутливість завдавала нам чимало неприємностей. Серйозні перешкоди чинило навіть радіовипромінювання деяких зірок, галактик, сонця. Коли джерело цих радіоперешкод входило в «поле зору» наших антен, ми ставали «сліпими», тобто небоєздатними.
А тепер уявіть собі, який переполох зчинився, коли наша станція «осліпла» тоді, коли ні сонця ні радіозірок не було в секторі спостереження антен! Надзвичайно сильна радіоперешкода буквально вибила станцію з ланцюга засобів протиракетної оборони! 

Доповіли Москві. Генштаб «поставив на вуха» десятки військових науково-дослідних інститутів, лабораторій та інших відкритих і суворо утаємничених «контор», залучив відомих спеціалістів. Телефони перегрівалися від численних наказів, рекомендацій, запитань, вимог додаткової інформації.
Заварилася вся ця «петрушка» годині о 17-й, а десь о годині 23-й все раптом скінчилося. Станція запрацювала в нормальному режимі. Ми всі з полегшенням зітхнули. Заспокоївся і Генштаб. Наш головний інженер (а всі шишки сипалися на нього), так нічого й не зрозумівши, в прострації ковтнув склянку нерозбавленого спирту і почвалав додому, розтерзаний сумнівами і протиріччями…
А наступного дня все повторилося з точністю майже до хвилини. Ми знову «осліпли». На третій день – те ж саме! Тут уже стало не до жартів. До нас терміново прилетіли різноманітні спеціалісти, аналітики і взагалі якісь «темні особи».

Було встановлено, що радіоперешкода явно штучного походження і не має ніякого відношення до зірок та галактик. Більше того! Вчені їли свій хліб недарма – якимось чином вони зуміли дійти висновку, що генератор радіоперешкод живиться змінним електричним струмом від діючої електромережі. Ось тут і вийшли на авансцену оті «темні особи». Вони геніально розгадали підступні задумки «вірогідного противника»! А зводилися вони до одного: в потрібний момент «засліпити» нашу станцію потужними радіоперешкодами і завдати ракетно-ядерного удару по «оплоту мира и социализма». Щоб добитися цієї мети, вони заслали диверсантів, які випробовують ті кляті генератори перешкод, живлячи їх від електромережі. А вже в потрібний час…

Далі вже все було справою техніки. Наш представник поїхав у Ригу, в «Латвенерго», налагодив взаємодію. Почали вимикати струм по районах в той час, коли радіоперешкоди «давили» станцію. Коли вимкнули саме наш район, перешкода зникла! Отже ті диверсанти сиділи десь недалеко. Тепер почали вимикати по черзі міста, села, хутори нашого району. Нарешті, відшукали хутір, що знаходився на відстані 1,5 – 2 кілометрів від нашої станції. Як тільки його позбавили струму – все налагодилось!
Операція вступила в завершальну фазу. Пізнього вечора ми під керівництвом отих самих «темних осіб» так оточили хутір, що миша б не прослизнула. Отримавши по рації звістку про те, що радіоперешкода йде на повну потужність, пішли на штурм…

Старенькі латиші – дід і бабця – здалися без бою. Вони були єдиними мешканцями хутора. Сиділи собі, дивилися телевізор, а тут раптом така відчайдушна атака…  

Вони довго не могли второпати чого вимагають від них насторожені офіцери, а коли, нарешті, збагнули, то люб’язно запросили оглянути всі приміщення і будівлі хутора, щоб переконатися, що посторонніх немає…

А перешкода продовжувала «давити станцію». І тоді за справу взялися вже наші радіоінженери – у нас їх було чимало. «Диверсанта» відшукали дуже скоро. Ним виявився… телевізор! Старенький апарат з тиждень тому раптом зіпсувався. Дід з бабкою запросили якогось місцевого майстра-самоука. Той щось таки тямив, бо телевізор запрацював. Проте, як це часто буває з «майстрами» такого класу, деякі деталі телевізора виявилися «зайвими». На наше нещастя, то були деталі екранування блоку ПТК – перемикача телевізійних каналів. А там – підсилювач високої частоти, гетеродин. Позбавлені екрану, вони самі стали джерелом активного радіовипромінювання. А наша станція, як я вже говорив, була надзвичайно чутливою…

Наші спеціалісти того телевізора так відремонтували , що він, мабуть, ще й сьогодні працює. 

  ТАЛАНТ

Дуже люблю читати свої вірші в п’яній компанії. Ніхто тебе не слухає, а якщо й слухає, то майже нічого не сприймає, бо на умі в них зовсім інше:

- А цікаво, скільки ще пляшок залишилося і по скільки ж це вийде на брата? – сушить голову один.

- Бач, зарази, на тому кінці столу ще стільки ковбаси стоїть, а тут як корова язиком злизала! – бідкається про себе другий.

- Де ж його сьогодні ночувати? – скиглить подумки третій. – Якщо вдома – то що жінці казати, а якщо не вдома – то де?

А ти, закотивши під лоба очі, з підвиванням і безглуздими жестами читаєш свої безсмертні і, звичайно ж, найкращі в світі вірші, а думка твоя лине кудись далеко-далеко…

- А цікаво, скільки ще пляшок… тьху ти, господи!

І знову розмахуєш руками та підвиваєш… Ось дзеленькнула виделка об тарілку.

- Ковбасу кінчають, паразити, поки ти тут патякаєш… Закруглятися треба…

Закруглився. Хтось помітив це і плеснув у долоні, не випускаючи виделки з рук. Шматочок домашньої ковбаси, зірвавшись з вістря, описав, як бумеранг, незбагненну криву і булькнув у чиюсь тарілку. Ляпнуло. Буває, що і в декольте влучить. В обох випадках почується зойк і тоді – як греблю прорве:

- Талант!

- Геній!

- Та за ним Спілка плаче!

- На Нобеля його! На Нобеля!

- Видавати пора!

- Куди тому Сосюрі!

А самі жують, жують, гикають, та все на ковбасу тиснуть, на  
ковбасу… Але не буду брехати, завжди поруч виявиться чуйний сусід, готовий чесно поділитися останнім, що залишилося в чарці. Він старанно розділить оті сім крапель на двох і скаже:

- Ну ти, блін, вопше… Давай жахнемо за поезію і за твій талант!

Потім гукне до когось:

- А що то за вареник у вас там завалявся? Давайте його сюди! Чоловікові закусити треба!

І подадуть! Ще й прикладуть якусь холодну картоплину – гуляй, душа! Жуєш ту картоплину, а душа співає, бо – талант! Іноді промайне думка:

- Де ж його сьогодні ночувати?..

Але то дрібниці. Коли вже самого Сосюру переплюнув, то навіщо зациклюватися на таких прозаїчних питаннях? Якось та буде. В будь-якому випадку не під тином заснеш, бо таланти на вулиці не валяються!

 

  БРОДЯГА

Що то вже мороки було з тим собакою – не розказати й не описати! Він навіть імені свого знати не хотів. Коли Петро Васильович на всі лади вимовляв те ім’я, собака нахабно дивився кудись вбік. Здавалось, отак зараз сплюне крізь зуби і скаже:

- Годі вже, досить!

Та плюнути собака не міг, а Петро Васильович таки плював спересердя і починав крутити цигарку.

- Воно, звичайно, і правильно, - думав він, - собака наший, український, то йому й неприємно, що його називають Джульбарсом. Хай би там Рябко, чи Рудий, чи Кудлатий, а то – Джульбарс! Але як же ти назвеш його Рудим, коли всі путні мисливські собаки називаються такими іменами, що заздрощі беруть! Он у Кіндрата Абрамовича – Сатурн, у Микити – Аргонавт, у Миколи – Авангард, а тут – Рудий!.. Ні, так не можна. Таки, видно, Джульбарсом буде, - вирішує Петро Васильович. Хоч і вимовити важко, зате ж звучить як: Джульбарс! Як музика. Джульбарс! А жінка просто нічого не розуміє. Ти, каже, перед заграничним преклоняєшся, ти, говорить, стиляга! А звідкіля вона взяла, що Джульбарс – закордонне слово? А може, воно й наше? Є ж в ньому щось схоже на слово «борсук». А «Джуль» - просто добавили. Джуль, джуль… ніби «жулік». А для чого оте «Д» на початку? 

- А, - махає Петро Васильович рукою, - а хоч би й закордонне слово! Он німці навіть свій борщ називають по-нашому, бо самі нічого не змогли придумати. А як я візьму в них одне слово – не обідніють. Джульбарс – і точка!

Він рішуче робить останню затяжку і викидає недокурок. В його очах спалахує якась соромлива ніжність, з’являється лагідна посмішка, а губи вимовляють: 

- Джульбарс! Ну Джульбарс! На ось тобі хлібця, Джульбарс! Та не крутись ти, бери хліб, Джульбарс!
Але собака не хоче визнавати себе Джульбарсом. Хліб з’їсть і знову не повертає голови, скільки його не кличе Петро Васильович.

- І в кого воно вдалося таке тупе й нетямуще? – щиро дивується він. – Ти до нього, як до рідної дитини, а воно й слухати не хоче. Інше цуценя вже змалку обзивається на ім’я, лапку дає, а тут… Такий гайдамака вимахав – і ніякої тяги до науки! Тільки й того, що здоровий, як теля… А ось назву тебе Рябком – тоді будеш знати! Собаки засміють! 

Так відчитував Петро Васильович свого нетямущого учня. А закінчивши, зневажливо процідив крізь зуби:

- Бродяга! – і знову взявся крутити цигарку. 

Дивно, почувши таке образливе прізвисько, собака різко повернув голову, ніби запитав:

- А ти звідкіля знаєш? 

А Петро Васильович таки мав підстави називати пса бродягою. Якось з тиждень тому, ідучи на роботу, він побачив красивого рудого собаку, що стояв посеред дороги й обмірковував якесь своє собаче питання.

- Справжньої мисливської породи! – сплеснув руками запеклий зайчатник. – Ні, такі собаки по вулиці не бігають!

А далі вже було просто. Викидаючи по шматочку свій обід, Петро Васильович привів собаку в двір, закрив хвіртку, заманив у сарайчик і запер двері. На роботу, правда, спізнився. Влетіло. Та це все – дрібниці. Головне – мрія збулася! Собака (та ще ж який!) – є! 

І от, коли щастя, здавалося, усміхнулось на всі 32 зуби – така невдача! Ніякої науки собака знати не хоче. Не бере – і край, хоч ти плач. Петро Васильович і ладен був таки заплакати, але не встиг. Скрипнула хвіртка і в двір ускочив Кіндрат Абрамович – інтелігентний чоловік, бухгалтер сільпо. Поздоровався, сів поряд, зняв бриля, почухав лисину.

- Ну як? – кивнув у бік собаки.

- А-а, - махнув рукою Петро Васильович. 

- Да-а, - протягнув Кіндрат Абрамович.

Хвилин десять мовчали.

- Ну то як завтра? – це Кіндрат Абрамович (а завтра – неділя).

- Та підемо. Тільки що ж мені з оцим робити? – Петро Васильович ткнув пальцем у бік собаки. – Дурне ж, як пробка!

- А візьмемо і його. Нехай пробіжиться. Подивиться, як Сатурн работає, то може щось і зрозуміє.
Вони ще трохи посиділи, покурили, потім посперечалися, куди йти на качок і, нарешті домовившись, розійшлися. А в неділю раненько, до схід сонця, Кіндрат Абрамович постукав у віконце до Петра Васильовича. Той вийшов хвилин через п’ять, пішов у сарай. Із темного кутка десь витягнув пляшку «Московської», швиденько пхнув її в сумку Кіндрата Абрамовича, а вже потім розбудив жінку, кинув їй свою торбу:

- Поклади там цибульки, помідорчиків ну і… сама знаєш…
На озеро прибули вчасно. Займався тихий серпневий ранок. Замріяно шепотів очерет, у траві виблискували перлинки роси. Десь недалеко вже сумно дихала осінь… Дістали «Московську», дві пляшки мінеральної «Миргородської», заховали у воді. Це коли пити, щоб холодне було. Стали чекати льоту.

А потім пішло! Били з усіх стволів. Сатурн рискав у хащах, приносив здобич, Джульбарс, на нього дивлячись, і собі кидався в очерет. Не приносив, правда, нічого, та Петро Васильович не гнівався. Хай дивиться, - думав, - хай бігає. Не все зразу… Бродив сам. 

Зійшлися, коли сонце вже підбилося височенько. Пішли в тінь до лісосмуги, назбирали гілок, сіли скубти і потрошити качку. Розпалили вогонь. Петро Васильович збігав до берега і приніс величезну грудку мокрої глини. Завбачливий Кіндрат Абрамович дістав з сумки капустяне листя. Обмотали качку тим листям, обмазали глиною і кинули у вогонь. Сіли. Курять. Чекають. Теревенять собі помаленьку, пороззувалися. Сонечко вже припікає, на сон тягне. Уже й дрімали по черзі. Нарешті Петро Васильович викотив гілкою чорну грудку, постукав по ній і оголосив:

- Готова!

Кіндрат Абрамович хижо потер руки і, повернувшись до собак, грізно крикнув:

- Сатурн!

Собака схопився, віддано дивлячись у вічі хазяїну. Кіндрат Абрамович постукав себе вказівним пальцем по горлянці, наполеонівським жестом викинув руку в напрямі до озера і наказав: 

- Давай!

Сатурн дав. Назад прибіг, важко дихаючи. В зубах тримав пляшку. Кіндрат Абрамович взяв її, подивився, зітхнув і до собаки:

- Коли ж ти вже научишся, дурню? Це ж мінеральна! Цю в другу чергу! 

І знову повторив наказ. Цього разу Сатурн угадав.

- Бач, який у тебе собака! – пускав через півгодини п’яну сльозу Петро Васильович. – Усе розуміє, усе понімає…

Кіндрат Абрамович не слухав. Поклавши пусту сумку під голову, він замріяно дивився в небо, широко розкинувши руки й ноги. З його рота стирчала качина шийка.

- І називається здорово – Сатурн, і полювати вміє, - тягнув своєї Петро Васильович.

Качина шийка схилилася набік. Донеслося легке хропіння бухгалтера сільпо.

- І горілку носить, і мінеральну носить. – гудів Петро Васильович, вмощуючи важку гирю голови на замурзані чоботи. – І понімає все, і розуміє… і «Московську»…

А ще через хвилину пригнічена спекою лісосмуга вслухалася в могутній дует. Хропіли мисливці завзято, з якоюсь лютою насолодою. Кіндрат Абрамович виводив тоненько, як скрипка, розливався десь угорі сміхом жайворонка, а то раптом жалібно-жалібно схлипував, аж серце краяло. Петро Васильович рокотав, як морський прибій, захлинався, багатотонною масою падав на прибережні скелі, м’яв, ламав, трощив. Лунала якась дика симфонія. Здавалося, ці чоловіки страшенно раді, що їх не штовхають у бік жінки і не говорять отих поганих слів:

- Перестань хропіти, сказився б ти!  

А в цей час у сусідньому селі здоровенний рудий собака шкрябав лапою в маленьке віконце обшарпаної хатини. Йому довго ніхто не відповідав. Нарешті відхилилась занавіска, показався сизий ніс, потім заспані очі мордатого ледацюги. Так же швидко все це зникло. Через кілька секунд клацнув замок і двері відчинилися. Перед ґанком стояв пес. Біля його ніг лежала рушниця. Зауер-три кільця!

- Бродяга! – заволав сонний чоловік, - третє приніс!  
   

 

  ПОХОРОНЕНИЙ ЖИВЦЕМ

Був у нас начальник штабу підполковник Ш. Серед інших він вирізнявся – як би його делікатніше сказати – своїм не надто високим інтелектом. В армії таке буває. Та, зрештою, не тільки в армії… Дивишся – людина обіймає високу й поважну посаду, а в голові у неї – все, крім розуму… Так от цей підполковник якось устругнув таку річ, що над ним сміялася ледве не вся «несокрушимая и легендарная».

 

А було так. Наша військова частина очікувала відвідин одного з дуже високопоставлених керівників Радянського Союзу. Як це зазвичай робиться в таких випадках, десятки поважних військових і цивільних чиновників цілими зграями щодня почали відвідувати частину, нишпорити по всіх закапелках і владними перстами тикати на все, що лежало, стояло і висіло:

- Викинути!

- Переставити он туди!

- Повернути на місце!
- Зняти!

- Повісити!

Хтось із тих чиновників раптом згадав, що високий гість дуже любить сірий колір. А всі коридори й панелі в службових приміщеннях нашої досить таки великої технологічної споруди були пофарбовані у світло-коричневий! Команда «Перефарбувати!» не забарилася. Здійнялась паніка: це ж потрібно було десь роздобути кілька тонн сірої фарби! Та ще ж і негайно – до приїзду ясновельможного керівника залишалися лічені дні. Виручили нас моряки сусідньої військово-морської бази. Тієї фарби в них було – хоч залийся! Виявляється, бойові кораблі фарбують саме в такий колір – «шаровый», не знаю, як це буде українською…

Робота кипіла вдень і вночі. Тягали, кантували, розкопували й закопували, прибивали, відривали, свердлили, фарбували…Сотні солдатів і офіцерів раптом стали землекопами, вантажниками, малярами, штукатурами і т. д. Наші «консультанти» вже й самі, здається, не знали, що б його ще вдосконалити, переробити, відірвати чи повісити.

Остаточні оглядини, так би мовити, «зачистку», робив генерал з Москви. Йдучи зі свитою довжелезним коридором підземного поверху нашої споруди, він раптом зупинився і тицьнув пальцем у бік ніші в стіні:

- А це що таке?

Командир частини, затинаючись, став пояснювати, що за генеральним проектом у цій ніші мали бути встановлені автомати газованої води для особового складу, але хтось у високих штабах вирішив, що не варто створювати для солдатів такої розкоші. Автоматів не дали, а ніша зосталась. Генерал був налаштований рішуче:

- Замурувати!

Командир взяв під козирок. А про себе вже вирішив: «Проб’ємо двері з сусіднього приміщення і буде якась комірчина для приладів чи інструменту». Але то все буде потім, а зараз головне – швиденько замурувати цю кляту нішу. Справа закрутилася. Наносили цегли, приготували швидкозастигаючий розчин (бо цейтнот же страшенний!), складували все це в ніші, щоб не захаращувати коридор, вкрутили потужну лампочку, відшукали солдата-муляра і наказали:

-- Давай! 

Той дав. За якусь годину стінка виросла метрів на півтора. Та ніша була метрів зо два шириною і трохи більше двох висотою. 

І ось тут, нарешті, з’являється на сцені герой нашої оповідки підполковник Ш. Заклопотаний і затурканий остаточно, він кудись чимчикував коридором, поки не порівнявся з нішею. Зупинився, якусь хвилину спостерігав за роботою солдата, а потім «завівся»:

- Хто ж так цеглу кладе?! Де ти вчився? Ти ж уявлення не маєш, як це робиться!

Забувши, куди і для чого йшов, видерся на стінку, зіскочив до солдата в нішу і почав учити його мистецтву мулярства. Учень виявився тупим і нетямущим. Начальник штабу кілька разів пояснював йому, як потрібно вести кладку, повертав і знову виривав із рук солдата кельму і, нарешті, «зірвався»:

- Геть звідси! Я сам доведу справу до кінця! 

Солдата як вітром здуло. Та він, мабуть, не дуже й переймався – начальству видніше…
Закінчивши останній ряд кладки, підполковник зіскочив з табуретки, переставив її до протилежної стінки ніші, всівся і з насолодою запалив сигарету. Помилувався бездоганно виконаною роботою і раптом згадав, що йому давно вже потрібно десь бути… Схопився на ноги і вирячив очі:

- А як же вийти звідси?

Розібрати кладку він уже не міг – і розчин був швидкозастигаючим, і стінка змурована на совість, і ніякого інструменту, крім кельми, не було. Як він кидався на ту перегородку – можна тільки уявити…  
Прийшли «штукатури», почали замазувати свіжу кладку, за ними вже стовбичили «маляри» зі своєю «шаровою» фарбою. Мабуть, той підполковник і волав про допомогу, але весь наш підземний поверх був нашпигований різним електромеханічним обладнанням – холодильними агрегатами, дистиляторами, різними генераторами, вентиляторами і т. п. Все це ревло, гуло, завивало, тряслося і слабенький голос начальника штабу за перегородкою безнадійно губився в такій какофонії…
Коли його почали розшукувати всерйоз, то згадали про солдата-муляра, з яким його бачили востаннє. Той і розповів, що мав намір перед закінченням кладки вибратися з ніші в коридор з необхідним мінімумом цегли та розчину і вже звідси закінчити роботу, щоб таким чином забезпечити чистоту і не дратувати «консультантів» з високих штабів. Але не встиг – підполковник прогнав його. Де зараз начальник штабу – він не знає…

Зібралися біля перегородки, вже заштукатуреної і пофарбованої. Почали стукати в неї, гупати і, нарешті, почули у відповідь слабенькі глухі викрики. 

Після того, як роздовбали отвір в стіні, начальник штабу виповз під ноги командира частини, намагаючись щось пояснити. Командир сердито сплюнув убік, дуже коротко й неконкретно висловився про подію, а потім ще додав:

- Це ж треба бути таким кретином…

Скрушно махнув рукою і побіг далі щось організовувати, контролювати, діставати і т. п. День приїзду високопоставленої особи стрімко наближався.  

 

  БАБА МОТЯ

Мотря Омелянівна – це рідна бабця моєї дружини. Минуло вже багато років з того часу, як вона пішла з життя, але ми ще й сьогодні частенько згадуємо її, а особливо тоді, коли у спогадах повертаємося в дитинство чи попадаємо в якусь кумедну ситуацію. Вона була, здається, втіленням вікової мудрості нашого народу, носієм його найкращих рис. Я ніколи не чув, щоб вона лаяла чи ображала когось, не розповідала такого і дружина. Більше того! Коли баба Мотя потрапляла в кумедну ситуацію (чи сама створювала її), то разом з усіма щиро сміялася над собою і своїми вчинками, не ображалася навіть тоді, коли хтось починав під’юджувати її чи відпускати якісь шпильки. Сміялася разом з усіма.
 Дивлячись на неї, я завжди захоплювався незнищенним почуттям гумору, притаманним нашому народові. Впродовж тривалих лихоліть голодоморів, репресій, розкуркулювань і колективізації він, як терплячий віл, тягнув своє ярмо, щедро поливаючи потом і кров’ю рідну землю-годувальницю. Мабуть, ота схильність до посміху, до тонкого відчуття гумору і допомогла йому вистояти під жорстокими ударами долі на протязі століть. А їх, тих ударів, випало йому ой як багато! Мене завжди вражала незлобивість і делікатність веселої народної мудрості стосовно оточуючих і самих себе і в той же час – вбивча іронія і сарказм по відношенню до недругів.

Ці риси були притаманні і бабі Моті. На перший погляд здавалося, що живе вона безтурботно і безбідно, що все у її житті складалося якнайкраще, а негаразди і напасті якось оминали. Насправді ж нужди і горя зазнала вона, як кажуть, під зав’язку. Виросла в багатодітній сім’ї, до школи не ходила, але самотужки навчилася читати і писати, наглядаючи по черзі за трьома онуками-школярами. Коли заходила мова про її освіту, вона зі сміхом говорила, що закінчила «аж три перших класи!».

Крізь зовнішню безтурботність баби Моті іноді проглядала її філософська сутність. Про звичні і прості речі вона уміла сказати якось особливо по-своєму. Одного разу я запитав її, чи то правду кажуть, що старі люди не бояться смерті? Сьогодні розумію, що питання було, м’яко кажучи, не зовсім тактовним. А тоді, у двадцять з чимось років, здавалося неймовірним, що хтось може не боятися померти. Ми ж насправді не віримо лише в свою смерть – померти може хто завгодно, тільки не ми… Так от, на моє не дуже розумне питання баба Мотя відповіла мудро і просто:

- А чого її, смерті, боятися? У світі все народжується і вмирає. Коли усвідомиш це – тоді не страшно… Жаль тільки, що там оцього всього не буде.. - вона повела рукою довкола і ніжно погладила верхівки споришу, що буйно розрісся у дворі, підступивши до останньої сходинки ганку, на якій ми сиділи.
Вона інтуїтивно відчувала себе невід’ємною частиною природи і при нагоді завжди казала:

- Сонечко світить для всіх, і для мене. Пташечки співають для всіх, і для мене…
Уміла баба Мотя і насмішити. Виходило це у неї невимушено і «незаплановано». Була великим майстром перекручувати слова, особливо складні для вимови та іншомовні. Так, наприклад, слово «трансляція», вона перекрутила так, що я й не наважусь його відтворити. Радіо тоді тільки входило в наше життя. Баба Мотя дуже раділа, коли до її хати протягли дроти і повісили в кімнаті чорну тарілку-гучномовець. З тим «прогресом» в нашому селі, як і в інших селах, мабуть, було чимало смішних придибенцій. Мій менший брат, наприклад, якось вимагав вимкнути радіо, бо йому, бачте, потрібно вже йти до школи і він хоче дослухати радіопередачу, коли повернеться. Розповідали і про такий випадок: одній бабці провели радіо. Вона слухала його цілий день, а о 12-й ночі воно вимкнулося. Бабця вклалася спати. О шостій годині ранку гучномовець раптом загорлав:

- Доброе утро, товарищи!

Перелякана старенька схопилася на ноги:

- Здрастуйте! А куди це ви так рано? 

Можливо, це анекдот – надто вже кумедно виглядає ця ситуація. Але ж всі анекдоти беруться з життя! 

Розповідала моя дружина. Баба Мотя збиралася «в город». Ми жили на околиці районного містечка в Кіровоградській області і коли комусь потрібно було йти в центр, то казали, що йдуть «в город». До того «центру» було кілометрів зо два з половиною. Дружина, тоді ще школярка, попросила бабу Мотю зайти в книжковий магазин і купити підручник з тригонометрії, якщо він буде в продажу. З шкільними підручниками тоді було сутужно. Слово «тригонометрія» для баби Моті виявилося надто складним і вона запитала продавця, чи є у них «три геометрії в одній книжці»? Той довго не міг второпати, яку книжку шукає баба. Нарешті з допомогою інших покупців установили назву підручника і продавець заспокоїв бабу Мотю – немає! Коли вдома вона розповіла про ті «три геометрії», сміялися всі до знемоги. Сміялася і сама авторка нового підручника.

Десь на початку п’ятдесятих років до нашої «глибинки» дісталося таке «чудо» прогресу, як керогаз. Ці «кухонні комбайни» стали витісняти традиційні примуси і господарки, у розпорядженні яких вже були керогази, на володарок примусів дивилися зверхньо і з погордою. Мудре і незрозуміле слово «керогаз» для баби Моті виявилося чужим і несприйнятним. Вона трансформувала його у «кіровоград». Все стало просто і зрозуміло: запалила «кіровоград» - і вари борщ на здоров'я! 

Так же хвацько розправилася вона і з незвичним для неї «трансформатором». Річ у тому, що електромережі того часу  в нашому «городі» були слабенькими і напруга «гуляла» як їй заманеться. Телевізори (у кого вони вже були) працювали дуже нестабільно і для підтримання напруги в нормі потрібно було використовувати автотрансформатор. Так от цей клятий електротехнічний прилад ніяк не давався бабі Моті!

- Трас…транс… трансмаркс…маркс… Трясцяматері!!!

Але вершиною словотворчості баби Моті став звичайнісінький руберойд. Дід Юхим – чоловік – задумав будувати якийсь сарайчик. Для покрівлі потрібен був отой універсальний будматеріал. Якось, коли баба Мотя йшла у «город», дід Юхим сказав, щоб вона зайшла в госпмаг і дізналася, чи є у продажу руберойд. Якщо є, то він поїде колгоспною підводою і привезе. 

Зайшовши до магазину, баба Мотя звернулася до продавця:

- Дядьку, у вас геморой є?

Ошелешений продавець витріщив очі:

- А у вас, бабо, він є?

- Якби був, то я б у вас не питала! Мені сарай треба покрити!

- То, мабуть, вам руберойд потрібний? 

- А я що кажу? Я ж і кажу «геморой»!

Продавець і присутні покупці падали від сміху. А ми з дружиною ще й сьогодні регочемо, коли згадуємо бабу Мотю та руберойд, хоч минуло з того часу вже півстоліття… 

 

ЗА ОДНИМ ЗАЙЦЕМ

Зима тоді видалась холодною і багатосніжною. Я навчався вже на третьому курсі військового училища і був, як нині кажуть в армії, «дідом». Статус третьокурсника дозволяв деякі послаблення жорстких норм військової дисципліни. Іноді доводилося виконувати окремі завдання самостійно, у відриві від «рідного колективу». Кілька разів я їздив навіть у Київ з якимись дорученнями. 

Одного разу, не пам’ятаю вже у яких справах, прийшов я на аеродром училища. Брів по коліна в снігу вздовж стоянки винищувачів МіГ-15. Тут мене і спіймав інструктор майор Ч.:

- Швиденько біжи до он того МіГ’а, запусти двигун і вигазуй весь керосин. Там будуть знімати нижню плиту і паливний насос. Заодно і першокурсникам покажеш, як запускати і випробовувати двигун! 

Я козирнув і побрів до винищувача з бортовим номером 03. Аеродром ще не розчистили від снігу і першокурсники вовтузилися в снігу, користуючись відсутністю інструктора.

- Ану, салаги, всі до мене! – грізно рявкнув я, наблизившись до пустунів.

Вони слухняно вишикувалися по моїй команді і я, заклавши руки за спину, почав пояснювати для чого потрібно зняти нижню плиту, вигазувати весь керосин, порядок запуску і випробовування двигуна. Потім наказав підкотити візок з акумуляторами для запуску, сам заліз в кабіну і увімкнув прилади. Виявилося, що керосину було трохи більше трьохсот літрів. Це сьогодні здається неймовірним – отак просто спалити триста літрів високоякісного авіаційного палива, а тоді… Якось довелося спостерігати таку картину: солдати-механіки вилили в сніг підвісний бак (а це 400 літрів керосину), бо той бак потрібно було терміново підвісити під крило, а підняти таку вагу вони не могли. От і вийшли з положення. І ніхто не був покараний! Подумаєш, 400 літрів!

Я запустив двигуна і став пояснювати першокурсникам порядок випробовування, які повинні бути показники приладів, як веде себе двигун при нормальному режимі роботи, що таке помпаж і т. д. Курсанти, а їх було чоловік 8 – 10, розмістилися на крилах по обидва боки від кабіни пілота. Всі уважно стежили за моїми діями, а я почував себе на вершині блаженства – ще б пак! Мене слухали «зелені салаги» з відкритими ротами! Вони ж поки що вчили тільки теорію і те, що робив я, було для них першим близьким знайомством з винищувачем.

При випробовуванні двигуна є такий тест: ви різко даєте рукоятку газу вперед і спостерігаєте за приладами, щоб встановити час, за який двигун виходить з обертів малого газу на максимальні. Для МіГ-15 – це щось біля 30 секунд. От я й приступив до цієї проби. Перед тим сказав першокурсникам, щоб вони спустились на землю і спостерігали за подіями звідти. Отже – рукоятку вперед! Клацнув хронометром, зафіксувавши момент початку тесту, і втупився поглядом в тахометр – показник частоти обертів. Двигун почав збільшувати потужність. Його басовите гудіння поступово переростало у пронизливе виття підвищеного тону. Я міцно тримав рукоятку гальма, відчуваючи, що літак намагається зірватися вперед. Ось тахометр показав 11560 – максимальне число обертів. І в цю мить я відчув, що винищувач «клюнув носом». Спочатку подумав, що «просіла» передня стійка шасі. Таке буває: під час виходу двигуна на максимальну потужність його тяга зростає до 2700 кг і передня стійка іноді раптово просідає під навантаженням. 

Підвівши голову, я з жахом побачив, що мій літак несеться на стоянку бомбардувальників Іл-28, розташовану на відстані двохсот метрів напроти стоянки винищувачів. Пізніше я зрозумів, що не заправлений пальним, «сухий» МіГ-15, втративши таким чином біля двох тонн своєї повної ваги, легко подолав колодки під колесами, а в глибокому снігу гальма були ні до чого: колеса легко ковзалися, не маючи контакту з бетоном. Я швидко перевів сектор газу на мінімальні оберти і натиснув на ліву педаль. Літак плавно розвернувся і тепер, поступово зменшуючи швидкість, прямував вздовж стоянки.  
Та найсмішніше, як потім виявилося, було в іншому. Саме в цей час невідомо звідки на доріжку для вирулювання на злітну смугу вискочив заєць. Мабуть, перелякавшись виття мого літака, він чимдуж помчав по глибокому снігу. Наші аеродромні приблуди-собаки такого стерпіти не могли. Вони обидві кинулися навздогін косоокому. За ними помчалося кілька курсантів, у яких теж прокинувся споконвічний чоловічий мисливський інстинкт. Ну і, нарешті, замкнув гонитву бойовий літак-винищувач…

Ця подія була детально описана в нашій стінній газеті. Головними героями відповідної карикатури були я і заєць…
   


СУСІДИ

От послав мені Бог сусідів – у страшному сні не привидиться! Обсіли з усіх боків – спасу нема! Отак вийду з хати, стану на порозі, подивлюся наліво, направо, прямо через дорогу чи трохи навскоси – жити не хочеться. Господи, що ж то за люди і за віщо ти мене покарав так тяжко!? Вони ж усі ненормальні якісь, а мені – жити серед них!

Ось Лідка. Це та, що через вулицю, отак трохи навскоси. На неї ще Скороспілка кажуть. А чого Скороспілка? А тому, що жила собі, жила, дожила до шістнадцяти років і раптом – ні сіло, ні впало – заміж! Та так прикрутило, що далі не можна було тягнути – ні в одне плаття вже не влазила. Батько і ще двоє рідних її дядьків почали того негідника-жениха шукати. Знайшли! Був у нас такий собі Гриць. Тиха дитина, не приведи, Господи. Як іде, було, по вулиці, то на нього навіть собаки не гавкають. Сиріткою при бабі зростав. Так ото завели його оті троє увечері в клуню, а на ранок він у всьому й зізнався! Господи, як же він женитись не хотів! Плакало, бідне… Мені баба Мелашка розказувала. Але ж – зізнався!.. 

Отож поженили їх, а місяців через два уже й Надька в них народилася. І ви тільки скажіть, як воно передається: минулого року ця Надька ледве встигла школу закінчити, як у неї знайшлося одразу аж двоє близнят! І це ще дівчиною! Що ж буде, коли вона заміж вийде?

А ті близнюки – це щось неймовірне! Один – точнісінько, як ото по телевізору кажуть, «лицо кавказской национальности». Погляну, буває, на нього, уявлю з бородою і вусами – ну чистий тобі Шаміль Басаєв, що ото в Чечні! Він уже говорити починає і в нього якось не по-нашому виходить: де – да, ка – кат… Отак і лепече!

А другий – рудий-рудий! Прямо рижий, як отой студент з будівельного загону. Вони у нас ферму ставили. Там були  всякі – і грузини, і естонці, ну й наші, звичайно. Один був навіть негр. Чорний – не приведи, Господи! А теж людина. Сало, кажуть, дуже любив. Здалеку десь приїхав, може, з самого Мелітополя – хто його знає…

А оце ліворуч від мене живе Люська Свята. На неї так і кажуть – Свята. Це через те, що з усього села тільки до неї ночами ангел прилітає і навіює віщі сни. Вона потім всім розповідає, що їй говорив той ангел, коли являвся уві сні. І про кінець світу, і про сатану, і про гріхи – про все чисто знає! Така вже набожна, що хоч у Лавру… Лякає за все карою божою. Уже й не знаєш, що можна, а чого – ні. Тільки зберуться де дві-три жінки – вона вже тут як тут! Підходить, розповідає свій віщий сон і починає лякати страшним судом…

 Але, мабуть, скоро все те скінчиться. Оце саме вчора прокинулася я серед ночі від якогось грюкоту й криків у Люськиному дворі. Я не така вже й цікава, але ж дуже хотілось дізнатися, чого це її великомученик Петро галасує і ногами в двері гатить? Він же поїхав був до сина десь під Київ днів два тому, а оце серед ночі вже й повернувся! Думала я, думала, коли дивлюсь – відчинилося вікно (те, що від городу) і з нього вилетів ангел та так і гайнув через тин! А темно ж, хоч у око стрель! Крил у того ангела не бачила – не буду брехати, а от штани на ньому були, це точно, бо на тому тину зачепився він, видно, за кілок, а воно як затріщить! Знаєте, як ото матерія рветься? Отут я й засумнівалася: хіба ж ангели штани носять? Та й заматюкався він на тому кілку точнісінько, як наш зоотехнік, прости, Господи. І розпитати нічого не можу – Люська з хати цілий день не виходила, Петро сам по господарству порався… Ох не подобається щось мені той ангел! І штани, і матюки оті… Дуже вже на зоотехніка схожий… От і живи поряд з такою сусідкою!

А Вєрка що, краща? Це та, що праворуч від мене. Правда, вона тепер уже не Вєрка, а Ельвіра. В Запоріжжі на базарі торгує всякими жуйками, шоколадками, снікерсами. Приїде в село днів на два, відіспиться, відлежиться та й знову на базар. Городською стала – не приведи, Господи! Ви б бачили, скільки вона всякої косметики на себе накладає – з глузду б з’їхали! Правда, коли б ви побачили її взагалі без косметики – то з’їхали б ще швидше! Городська… Назвеш її Вєркою – сердиться. Каже, що то по-сільському, а насправді вона – Ельвіра. Я вже не витримала якось і запитала бабу Ярину, як же вона свою дочку назвала насправді, невже Ельвірою? Так та перехрестилася і каже:

- Та Господь з тобою! Яка Ельвіра? Я й слова такого не знаю! Вєрка вона!

Нахваталася в городі всяких слів – не завжди й зрозумієш, що вона каже. Якісь там ре-ке-ке-тири, мене-же дже-джери, го-мо-се… - а бий тебе, сила Божа! Якісь, звиняйте, шо-пи… А оце недавно прямо вбила мене:

- А яке, - питає, - у твого Василя хо… ні не хобот, заждіть… Хобі, от що!

- Ти, - кажу, - геть уже поїхала? Чого воно тебе так цікавить? Яке Бог дав, таке і є! Я ж не питаю, яке воно в твого Миколи!

Отакі сусіди. Хоч тікай світ за очі. Та це ж я розповіла тільки про тих, що живуть зовсім поряд, а ті, що трохи далі що, кращі? Отак і мучуся…

Доведеться, мабуть, продавати хату і селитися десь в іншому місці. У вас немає знайомих, чи родичів, хто б купив? Хата в мене добра, під шифером, тепла. Криниця своя, город до річки. Газ буде – це точно! Ще років двадцять тому збиралися прокладати, то вже щось та зробили…

А головне – сусіди. Недарма ж кажуть, що купуєш не хату, а сусідів! А в мене сусіди… Золото, а не сусіди! Он Ліда, що через вулицю – це ж не жінка, а ікона! Двох внучків ростить. А ті хлоп’ята вже говорити починають, лепечуть, на ноги спинаються. Вся вулиця милується, які то вправні та здоровенькі ростуть!

Або візьміть Люсю, ту, що ліворуч від мене. Свята жінка! Набожна, тиха, святе писаніє знає. А душа яка добра в неї! Забреде, бувало, моя коза в її город, так інша б їй ноги поперебивала, а Люся тільки перехрестить і скаже:

- Іди собі з миром, твар Божа…

Чи ось Вєра. Вона праворуч живе. Яка культурна женщина! Грамотна, ділова, власний… як же це воно… бізнес має. Їй вгору глянути ніколи, а всерівно поговорить з тобою, поцікавиться…
Ні, не буду продавати хату. На новому місці хто зна, які ще сусіди будуть. А тут – свої, як рідні. Будемо жити!  

 

 

  ОСВОЇЛИ НОВУ ТЕХНІКУ

Нарешті, в училище прибули двійко нових літаків-винищувачів МіГ-19. До того ми вивчали цей «апарат», як кажуть в авіації, лише за схемами та іншими заводськими документами. Літак щойно був прийнятий на озброєння і на нього покладалися великі надії. Це був перший радянський надзвуковий винищувач. Я ще й сьогодні пам’ятаю, що його максимальна швидкість сягала 1453 км за годину. 
В конструкції планера, двигунів та обладнання було чимало новинок і тому МіГ-19 був засекречений надзвичайно! Нам видали навіть спеціальні зошити для конспектування, які ми одержували під розписку і здавали в секретну частину після занять чи самопідготовки.

Літака поставили у величезній аудиторії на першому поверсі учбового корпусу. «Розділи» його, тобто зняли майже цілком дюралюмінієву обшивку і всі «кишки» можна було побачити чи навіть помацати руками без проблем. На виході з аудиторії тепер завжди сидів черговий офіцер і пильно стежив за тим, хто куди йде і що несе… На ніч виставлявся вартовий. Вікна були загратовані. Отже, ворожим шпигунам і мисливцям за військовими таємницями складно було б ознайомитись з досягненнями радянського літакобудування, не кажучи вже про те, щоб поцупити якусь деталь чи навіть частину суперсекретного винищувача. В будь-якому випадку це було неможливим, принаймні, в нашому училищі. Так думали всі, окрім … клятих шпигунів.

А тепер уявіть собі той переполох, що здійнявся одного дня, коли стало відомо, що з МіГ-19 зникла частина радіообладнання! Ми, курсанти, ще не знали, який саме пристрій зник, але вже шкірою відчували зростаючу напругу. Річ у тім, що на цьому літаку дійсно було таке радіообладнання, яке ні за яких умов не повинно потрапляти до ворожих рук. Про всякий випадок існував навіть пристрій, 
що мав підірвати вибухівку, закладену заздалегідь в окремі, найбільш утаємничені, вузли радіоапаратури. Це на випадок, коли б винищувач, наприклад, був збитий над територією противника.
Згодом стало відомо, що зник маркерний радіоприймач МРП–48. Цей агрегат подавав звуковий і світловий сигнал пілоту в момент, коли літак пролітав точно над спеціальними радіостанціями – «маркерами», що давало можливість правильно тримати курс на злітно-посадочну смугу аеродрому, контролювати висоту, швидкість і т.д. Якщо коротко – то це був найпростіший радіоприймач, в якому не було нічого таємного! Такі приймачі стояли й на інших літаках, які вже давно не цікавили наших «вірогідних противників». Такий пристрій міг самотужки зібрати радіоаматор «середньої руки» при умові, що у нього є потрібні деталі. Ото ж ми від душі посміялися над недотепами-шпигунами, які так пошилися в дурні. Не змогли вкрасти щось суттєвіше!

Але наші «славні чекісти» були іншої думки. Невдовзі вони довели, що їдять свій хліб недарма. Зловмисника, який здійснив зухвалу крадіжку, було викрито! Тим «диверсантом» виявився наш однокурсник Анатолій Х. До вступу в училище він ґрунтовно займався радіоаматорством. Мені доводилося бувати у нього вдома в Києві і я мав змогу на власні очі пересвідчитися в тому, що захоплювався він цією справою серйозно. Його кімната нагадувала скоріше якусь радіомайстерню, ніж помешкання юнака – радіолампи, трансформатори, конденсатори, схеми, спеціальна література… Він демонстрував мені свої вироби – детекторні приймачі, підсилювачі і т. п. Душа до нестями закоханого в радіотехніку хлопця не могла стерпіти такого неподобства: незліченні радіобагатства, якими під зав’язку був напханий винищувач, без всякої користі припадали пилом у череві «наочного посібника»! Адже всі оті радіостанції, приціли, радіокомпаси, «маркери», висотоміри і т.д. і т.п. були широко 
представлені в спеціальних класах у вигляді схем, діючих макетів, розрізів… Вивчай на здоров'я! 

Під час самопідготовки Анатолій, озброївшись конспектом і створюючи вигляд старанного вивчення радіообладнання, примудрився демонтувати головний вузол того клятого «маркера». Він розумів, що винести його відкрито не зможе, тому, загорнувши свою здобич в газети, всівся біля відкритого вікна і став чекати слушної нагоди. Вона не забарилася. Під вікнами проходив наш «однокашник» Іван Г. – надзвичайно добрий, товариський і безвідмовний. Його й примітив Анатолій. Просунувши свою здобич поміж гратами, попрохав:

- Іване! Віднеси цей пакет в казарму і поклади в мою тумбочку!

Той не став нічого з’ясовувати – взяв газетний пакунок і пішов своєю дорогою.
Мабуть, вирахувати зловмисника чекістам вдалося без особливого напруження: було відомо, хто й коли був на заняттях у класі, коли зник радіоприймач, хто цікавиться радіотехнікою особливо прискіпливо і т. д. Не можна відкидати й думку про те, що могли знайтися і добровільні «борці» з ворожими посяганнями… Анатолія Х. «розкололи» швидко. Почалися допити можливих свідків. Памятаю, днювальний розбудив мене глибокої ночі і сказав, що викликають в канцелярію. Встаю, починаю одягатися, але днювальний уточнює:

- Наказано не одягатися.

Взуваю чоботи (капців тоді в армії не водилося) і в трусах прямую до канцелярії. Там сидять начальник особливого відділу полковник Ж. і мій безпосередній командир капітан Б. Почався допит. Нічого суттєвого сказати я не міг, бо нічого й не знав. Коли стало відомо, що зник маркерний приймач, ми втратили до події будь-який інтерес – подумаєш, залізяка зникла!
Найбільше сміялися ми, коли дізнались подробиці допиту «кур’єра» - Івана Г. Коли він зайшов у канцелярію (в трусах і чоботах, звичайно) та доповів полковнику про своє прибуття, той, як кажуть, відразу ж «взяв бика за роги»:

- З якого року на іноземну розвідку працюєш?

- З 1938-го, товаришу полковник! – рубонув Іван, не встигши осмислити суті запитання. Тому й назвав рік свого народження. 

 Закінчилася історія тим, що Анатолія Х. посадили на «губу» на 10 діб, а співучасник злочину Іван Г. отримав 7 діб арешту. Ми відразу ж почали атакувати Івана:

- Пиши скаргу! Ти ж нічого не знав – просто відніс згорток в чужу тумбочку! За що ж тебе на «губу» саджати?

Іван скаргу таки написав. Реакція начальства не забарилася: Івану добавили ще 3 доби арешту і зрівняли в правах з головним винуватцем. «Справедливість» була відновлена… Не везло йому, бідному, і в подальшому. Він трагічно загинув під час стажування на одному з військових аеродромів за Полярним колом…

Мене, до речі, дивувало, чому нас викликали на допити обов’язково в «оголеному вигляді». Після випадку з викраденням маркерного радіоприймача мені довелося згодом ще раз давати свідчення отому високопоставленому начальнику особливого відділу. І знову вночі, і знову в трусах і чоботах! Зрозумів я це багато пізніше, коли добре ознайомився з методами роботи наших «славних чекістів». Нюанс, пов'язаний з «роздяганням» допитуваного, полягав у тому, що оголена людина почуває себе беззахисною і нездатною до спротиву, її воля паралізована, вона соромиться свого становища і інстинктивно намагається зробити все, щоб якомога швидше покласти край цьому принизливому дійству. Щоб закінчити тему «освоєння» нової техніки, варто розповісти про долю другого літака МіГ-19, який знаходився на нашому аеродромі. Прийшов час і ми приступили до практичних занять на ньому. Якось, пам’ятаю, відпрацьовували запуск двигунів. Вправу виконував мій хороший товариш Борис Б. Рукавом комбінезона він випадково увімкнув тумблери запуску двигунів у повітрі. А в цьому випадку стартер двигуни не обертає – під дією набігаючого повітряного потоку вони вже обертаються і потрібно лише подати бензин та іскру, щоб двигун запрацював і перейшов на живлення керосином. Але ж все це відбувалося на землі! Працював лише правий двигун, а бензин подало в обидва. В працюючому двигуні він спокійно згорів разом з керосином, а в лівому, який не обертався, – накопичився і спалахнув. Поки второпали, що й до чого, – літак загрівся. Погасити його не вдалося…
Була з того й користь: коли ми прибули в бойові частини, то нам розповіли, що приїжджали заводські бригади і встановлювали запобіжні ковпачки на ті кляті тумблери. Тож і ми зробили корисну справу в запровадженні нової техніки.

  ЯК ПИСАТИ ДЕТЕКТИВНИЙ РОМАН

  ( методичний посібник)

Як оце прочитаєте та добре «переварите» - відразу ж і сідайте. Краще всього сідати на кухні, особливо якщо вона у вас на 2 – 3 сім’ї, як було за часів розвиненого соціалізму, або якщо ви мешкаєте в сімейному гуртожитку, як це модно тепер. Заздалегідь, звичайно, купіть собі ручку і товстий зошит – бо все-таки роман! Не пишіть на листочках – розгубите або переплутаєте. Краще всього – зошит. На 98 аркушів. Оце вам і буде на першу частину. Потім ще купите.

А чого на кухні – то зараз скажу. По-перше, в кімнаті жінка. А вона завжди підшукає для вас якусь роботу. Якщо ж і роботи немає, то підійде просто так ззаду, обніме і скаже:

- Поговори зі мною…

А як ви говорити не захочете, то вона розсердиться, надується і тоді вже вам доведеться вставати, обнімати і т.д. А як не розсердиться, то телевізор включить або скаже:

- Пограйся з дитиною. Бач, як він дивиться? Вже й забув, що ти йому батько. Сьогодні на чужого дядю «тато» сказав… - і схлипне.

Ні, краще всього на кухні.

По-друге, на кухню інколи сусідка вийде. Побачить, що ви пишете і подумає: «Мабуть, розумний чоловік! Ач, як шпарить!» Це теж непогано…
Отже, є у вас ручка і зошит. Приступайте з Богом!

А) РАДЯНСЬКИЙ ДЕТЕКТИВНИЙ РОМАН

Спочатку трохи подумайте, але особливо не напружуйтесь, бо все дуже просто. Почнемо з заголовку. Тут для вас необмежене поле діяльності. Ви ж пишете детективний роман про шпигунів? А шпигуни мають кличку? А як же! Що ж то за шпигун, коли його по прізвищу називають? Згадайте: Зорге мав кличку «Рамзай», Штірліц – «Юстас». Вони, правда були не шпигунами, а розвідниками, бо обидва наші. Це у них там, на Заході, не розвідники, а шпигуни. От вам і є: «Барс»! Чим погана кличка? Можна його і якимось номером назвати, наприклад, Б – 14 або 14 – Б, але кличка краще. А тепер придумайте щось про того «Барса». Приміром: «Барс не залишає слідів». Або навпаки: «Барс залишає сліди». Яка різниця, його все одно спіймають наші славні чекісти. Але ж яка назва для роману! Та людина аж затруситься, коли прочитає отаке і обов’язково купить вашу книгу. А там і весь тираж розхватають. Потім – перевидання, і пішло, і пішло! Кидайте тоді роботу, купуйте дачу… Але про це потім. 

Далі змалюйте робочий кабінет містера Кларка і обов’язково в невеличкому містечку Західної Німеччини. Кабінет повинен бути просторим, з м’якими килимами на підлозі. За масивним столом у кріслі сидить сам містер Кларк. На столі – пляшка якогось напою і лампа під абажуром. Не забудьте важливу деталь: лампа не повинна освітлювати лиця містера Кларка, можна освітити лише його важке квадратне (обов’язково квадратне!) підборіддя. По другий бік столу (це вже спиною до вас) сидить такий собі сірий чоловічок. Описувати його немає потреби, бо це ж і є шпигун! «Барс» чи Б – 14, а він не повинен мати будь-яких особливих приміт. Так прямо й пишіть: чоловік без особливих приміт. Вони всі такі.

Чоловічок говорить: - Ні!

Містер Кларк каже: - Так!

Оце вже вам зав’язка. Далі все піде легко. Купите собі дачу, «Мерседес»… Але про це потім.
Так от, містер Кларк – «Так», а чоловічок – «Ні». Це вони сперечаються. Американець хоче заслати чоловіка шпигуном в Радянський Союз, а той страшенно боїться, бо знає наперед, що то мертве діло. Але вам потрібно, щоб він погодився, бо про що ж ви писатимете, якщо він відмовиться? А примусити його дуже легко. Можна налякати: «Від нас не втечеш, у нас руки довгі!». Можна його купити, запропонувавши великі гроші: «На ваше прізвище ми покладемо в швейцарський банк п’ятизначну суму». Можна створити йому безвихідне становище: «Ми будем вимушені передати вас німецькій поліції. Вона давно вами цікавиться». І все, він піде, як миленький!

А тепер покажіть, як його навчають. Обов’язково скиньте кілька разів з літака на парашуті, навчіть стріляти в темряві на голос, ходити по азимуту, писати симпатичним чорнилом, розбиратися в шифрах, навчіть різним карколомним прийомам карате, джиу-джитсу, кунг-фу і т.д. Можете навчати його в шпигунській школі хоч і цілий рік. До речі, в школі обов’язково повинен бути якийсь інструктор-п’яничка, обов’язково з українським прізвищем. Це так ведеться в радянських детективах…
Тепер придумайте як його переправити через кордон. Методів існує дуже багато. Можна пустити його пішки. Тоді не забудьте, щоб він взяв із собою отой порошок, що від нього прикордонна собака чхає і не бере сліду. Можна пустити його з моря у водолазному костюмі. Тоді не забудьте, щоб вилізши з моря, він той костюм втопив, загорнувши в нього каменюку. Можна наповнити легким газом невеличкий аеростатик, причепити до нього шпигуна і пустити за вітром, що саме дме у бік Радянського Союзу. Можна відправити його портативним гелікоптерчиком. А то придумайте щось новеньке самі. Нехай отой Б – 14 копає, наприклад, довгу нору і вилазить на поверхню вже за кордоном! Тоді його важче буде зловити. Довше за ним ганятимуться – більше про нього напишете. А більше напишете – книга товща вийде, продаватиметься дорожче. Купуєте «Мерседеса» … Але про це потім. 

Так от, переправили ви його через кордон. Але зробити це потрібно так, щоб його помітили наші славні прикордонники. Летить, скажімо, літак (не забудьте, що на ньому не повинно бути розпізнавальних знаків), а його вже зафіксували наші локаторники. Тут можна навіть трохи лірики підкинути. Прямо так і пишіть:

«Молодший сержант Сидір Мисочка уважно вдивлявся в екран. Спокійне зеленкувате світло м’яко падало на його лице. Воно (лице, звичайно ж!) здавалося вирізьбленим з якогось загадкового зеленого каменя. На екрані миготіли сполохи, вузенький промінь рівномірно пробігав по колу. Сидір думав про те, що сьогодні одержав листа від Марійки. Хороша дівчина Марійка! Хіба можна забути оті вишневі губи, задумливі з лукавинкою очі, тугі, в руку товщини коси… Сидір усміхнувся, замріяно зітхнув…» І отут саме якраз і пишіть: «Та раптом…» Ну а далі вже все ясно. Тривога. Прибігає капітан Ромашкін (Омашкін, Машкін, Ашкін, а якщо хочете дуже вже оригінально, то напишіть Шкін, або навіть Кін), доповідає вищому начальству, те начальство – ще вищому і закрутилося колесо! Вже летять винищувачі назустріч ворожому літаку, вже стартують ракети у нічне небо, а ось його уже й збили!

Випускати літака не потрібно. Збивайте його к бісовому батькові! Випустіть лише Барса. Можете навіть спочатку спіймати його, а потім хай ті, що тримали шпигуна, кудись відвернуться на мить і тоді Барс розіб’є невеличку ампулу зі страшним отруйним газом і всі попадають! Потім його потрібно вивести на асфальтову (обов’язково асфальтову!) дорогу, де він сяде на попутну машину і зникне. Коли прибіжать прикордонники, то на асфальтовій дорозі собака втратить слід…

Оце на цьому можна і закінчувати першу частину. Пишіть сміливо, створюйте найнеймовірніші ситуації, зумійте лише самі виплутатися з них. Ще покажіть підполковника держбезпеки Проніна. Змалюйте його так: він уже одягнувся, щоб іти додому після напруженого дня. В лівій кишені у нього лежать квитки на «Лебедине озеро». Нарешті, сьогоднішній вечір він проведе разом з сім’єю! Дзвонить телефон. Пронін (Ронін, Онін, Нін) бере слухавку. Лице його стає суворим. Потім він телефонує дружині і каже, що сьогодні не прийде. Жінка в нього розумна і не дорікає.

От на цьому і закінчуйте остаточно. Беріть другий зошит. Зверху напишіть своє прізвище, трохи нижче – назву романа, а ще нижче пишіть: «Частина друга». 

Тепер змалюйте, як шпигун діє. Пропхніть його з надійними документами в якусь установу. Покажіть, як він передає у центр радіограму про те, що влаштувався добре. Розкрийте його завдання. Тут для вашої фантазії простір необмежений. Можна: викрасти креслення нової ракети чи літака, вбити професора Букіна, можна навіть викрасти самого професора, можна висадити в повітря: завод, ГЕС, міст, клуб у селі Іваньки. Можна напустити сарану на поля колгоспу «Пам'ять Ілліча», заразити сапом худобу. Одночасно Барс повинен рахувати ешелони, що проходять через станцію Чортопхаївку, фотографувати аеродроми та лінії високовольтних передач. Фотоапарат можна заховати: в око, в запальничку, в портсигар, в зуб, в ґудзик кальсонів. Радіопередавач можна заховати туди ж.

Потім розкажіть, як Петя Вареник, учень 6-го «б» класу, піонер, ідучи до лісу по гриби, побачив чужого дядю, що дивися на військовий аеродром і весь час кліпав лівим оком. Це повинно насторожити хлопця: чому лівим, а не правим? Все ясно – шпигун! Фотографує! Петя біжить в міліцію. Міліціонер, що примчався на мотоциклі, хоче арештувати Бараса, але шпигун його вбиває.

Стріляє в нього з: авторучки, парасольки, термоса, в кінці кінців – з пальця! Шпигун знову втік, але підполковник Пронін уже напав на його слід. Покажіть якого-небудь капітана, який каже, що Барса потрібно брати негайно, і покажіть, як Пронін відмовляється від цього – ще рано, ще не час.

На місці вбивства міліціонера знаходять якусь штучку – кусок газети, ножик, недопалок, сірника. Все це загортають у целофановий пакет і везуть на експертизу. І тут усім стає зрозуміло, що Барс поїде у Вапнярку.

 - Ось там і будемо його брати! – каже Пронін.

У поїзді він, замаскований під діда, їде в одному вагоні з Барсом, замаскованим під негра. Шпигун якось здогадується, що той дід контррозвідник. Вискакує на повному ходу. Пронін – за ним. Стрільба. Барс поранений, але втік. І знову пошуки… Водіть їх – і Проніна, і Барса, і читачів. Якомога більше водіть, якомога більше всіляких страхів, убивств, хитрощів. Нарешті, у Вапнярці чекісти ловлять шпигуна!

Тепер залишилося вже небагато. Книга виходить товста, отже і прибуток буде більшим. А там купите собі, нарешті друкарську машинку… Але про це потім. Беріть новий зошит. Це буде вже третя частина. 

Допит. Барс ні в чому не зізнається. І тут Пронін завдає йому першого удару: він називає дійсне прізвище Барса! Звідки він його взяв – ніхто не знає, бо і я того не знаю. Але він називає!