ЗА ОДНИМ ЗАЙЦЕМ

Зима тоді видалась холодною і багатосніжною. Я навчався вже на третьому курсі військового училища і був, як нині кажуть в армії, «дідом». Статус третьокурсника дозволяв деякі послаблення жорстких норм військової дисципліни. Іноді доводилося виконувати окремі завдання самостійно, у відриві від «рідного колективу». Кілька разів я їздив навіть у Київ з якимись дорученнями. 

Одного разу, не пам’ятаю вже у яких справах, прийшов я на аеродром училища. Брів по коліна в снігу вздовж стоянки винищувачів МіГ-15. Тут мене і спіймав інструктор майор Ч.:

- Швиденько біжи до он того МіГ’а, запусти двигун і вигазуй весь керосин. Там будуть знімати нижню плиту і паливний насос. Заодно і першокурсникам покажеш, як запускати і випробовувати двигун! 

Я козирнув і побрів до винищувача з бортовим номером 03. Аеродром ще не розчистили від снігу і першокурсники вовтузилися в снігу, користуючись відсутністю інструктора.

- Ану, салаги, всі до мене! – грізно рявкнув я, наблизившись до пустунів.

Вони слухняно вишикувалися по моїй команді і я, заклавши руки за спину, почав пояснювати для чого потрібно зняти нижню плиту, вигазувати весь керосин, порядок запуску і випробовування двигуна. Потім наказав підкотити візок з акумуляторами для запуску, сам заліз в кабіну і увімкнув прилади. Виявилося, що керосину було трохи більше трьохсот літрів. Це сьогодні здається неймовірним – отак просто спалити триста літрів високоякісного авіаційного палива, а тоді… Якось довелося спостерігати таку картину: солдати-механіки вилили в сніг підвісний бак (а це 400 літрів керосину), бо той бак потрібно було терміново підвісити під крило, а підняти таку вагу вони не могли. От і вийшли з положення. І ніхто не був покараний! Подумаєш, 400 літрів!

Я запустив двигуна і став пояснювати першокурсникам порядок випробовування, які повинні бути показники приладів, як веде себе двигун при нормальному режимі роботи, що таке помпаж і т. д. Курсанти, а їх було чоловік 8 – 10, розмістилися на крилах по обидва боки від кабіни пілота. Всі уважно стежили за моїми діями, а я почував себе на вершині блаженства – ще б пак! Мене слухали «зелені салаги» з відкритими ротами! Вони ж поки що вчили тільки теорію і те, що робив я, було для них першим близьким знайомством з винищувачем.

При випробовуванні двигуна є такий тест: ви різко даєте рукоятку газу вперед і спостерігаєте за приладами, щоб встановити час, за який двигун виходить з обертів малого газу на максимальні. Для МіГ-15 – це щось біля 30 секунд. От я й приступив до цієї проби. Перед тим сказав першокурсникам, щоб вони спустились на землю і спостерігали за подіями звідти. Отже – рукоятку вперед! Клацнув хронометром, зафіксувавши момент початку тесту, і втупився поглядом в тахометр – показник частоти обертів. Двигун почав збільшувати потужність. Його басовите гудіння поступово переростало у пронизливе виття підвищеного тону. Я міцно тримав рукоятку гальма, відчуваючи, що літак намагається зірватися вперед. Ось тахометр показав 11560 – максимальне число обертів. І в цю мить я відчув, що винищувач «клюнув носом». Спочатку подумав, що «просіла» передня стійка шасі. Таке буває: під час виходу двигуна на максимальну потужність його тяга зростає до 2700 кг і передня стійка іноді раптово просідає під навантаженням. 

Підвівши голову, я з жахом побачив, що мій літак несеться на стоянку бомбардувальників Іл-28, розташовану на відстані двохсот метрів напроти стоянки винищувачів. Пізніше я зрозумів, що не заправлений пальним, «сухий» МіГ-15, втративши таким чином біля двох тонн своєї повної ваги, легко подолав колодки під колесами, а в глибокому снігу гальма були ні до чого: колеса легко ковзалися, не маючи контакту з бетоном. Я швидко перевів сектор газу на мінімальні оберти і натиснув на ліву педаль. Літак плавно розвернувся і тепер, поступово зменшуючи швидкість, прямував вздовж стоянки.  
Та найсмішніше, як потім виявилося, було в іншому. Саме в цей час невідомо звідки на доріжку для вирулювання на злітну смугу вискочив заєць. Мабуть, перелякавшись виття мого літака, він чимдуж помчав по глибокому снігу. Наші аеродромні приблуди-собаки такого стерпіти не могли. Вони обидві кинулися навздогін косоокому. За ними помчалося кілька курсантів, у яких теж прокинувся споконвічний чоловічий мисливський інстинкт. Ну і, нарешті, замкнув гонитву бойовий літак-винищувач…

Ця подія була детально описана в нашій стінній газеті. Головними героями відповідної карикатури були я і заєць…
   


СУСІДИ

От послав мені Бог сусідів – у страшному сні не привидиться! Обсіли з усіх боків – спасу нема! Отак вийду з хати, стану на порозі, подивлюся наліво, направо, прямо через дорогу чи трохи навскоси – жити не хочеться. Господи, що ж то за люди і за віщо ти мене покарав так тяжко!? Вони ж усі ненормальні якісь, а мені – жити серед них!

Ось Лідка. Це та, що через вулицю, отак трохи навскоси. На неї ще Скороспілка кажуть. А чого Скороспілка? А тому, що жила собі, жила, дожила до шістнадцяти років і раптом – ні сіло, ні впало – заміж! Та так прикрутило, що далі не можна було тягнути – ні в одне плаття вже не влазила. Батько і ще двоє рідних її дядьків почали того негідника-жениха шукати. Знайшли! Був у нас такий собі Гриць. Тиха дитина, не приведи, Господи. Як іде, було, по вулиці, то на нього навіть собаки не гавкають. Сиріткою при бабі зростав. Так ото завели його оті троє увечері в клуню, а на ранок він у всьому й зізнався! Господи, як же він женитись не хотів! Плакало, бідне… Мені баба Мелашка розказувала. Але ж – зізнався!.. 

Отож поженили їх, а місяців через два уже й Надька в них народилася. І ви тільки скажіть, як воно передається: минулого року ця Надька ледве встигла школу закінчити, як у неї знайшлося одразу аж двоє близнят! І це ще дівчиною! Що ж буде, коли вона заміж вийде?

А ті близнюки – це щось неймовірне! Один – точнісінько, як ото по телевізору кажуть, «лицо кавказской национальности». Погляну, буває, на нього, уявлю з бородою і вусами – ну чистий тобі Шаміль Басаєв, що ото в Чечні! Він уже говорити починає і в нього якось не по-нашому виходить: де – да, ка – кат… Отак і лепече!

А другий – рудий-рудий! Прямо рижий, як отой студент з будівельного загону. Вони у нас ферму ставили. Там були  всякі – і грузини, і естонці, ну й наші, звичайно. Один був навіть негр. Чорний – не приведи, Господи! А теж людина. Сало, кажуть, дуже любив. Здалеку десь приїхав, може, з самого Мелітополя – хто його знає…

А оце ліворуч від мене живе Люська Свята. На неї так і кажуть – Свята. Це через те, що з усього села тільки до неї ночами ангел прилітає і навіює віщі сни. Вона потім всім розповідає, що їй говорив той ангел, коли являвся уві сні. І про кінець світу, і про сатану, і про гріхи – про все чисто знає! Така вже набожна, що хоч у Лавру… Лякає за все карою божою. Уже й не знаєш, що можна, а чого – ні. Тільки зберуться де дві-три жінки – вона вже тут як тут! Підходить, розповідає свій віщий сон і починає лякати страшним судом…

 Але, мабуть, скоро все те скінчиться. Оце саме вчора прокинулася я серед ночі від якогось грюкоту й криків у Люськиному дворі. Я не така вже й цікава, але ж дуже хотілось дізнатися, чого це її великомученик Петро галасує і ногами в двері гатить? Він же поїхав був до сина десь під Київ днів два тому, а оце серед ночі вже й повернувся! Думала я, думала, коли дивлюсь – відчинилося вікно (те, що від городу) і з нього вилетів ангел та так і гайнув через тин! А темно ж, хоч у око стрель! Крил у того ангела не бачила – не буду брехати, а от штани на ньому були, це точно, бо на тому тину зачепився він, видно, за кілок, а воно як затріщить! Знаєте, як ото матерія рветься? Отут я й засумнівалася: хіба ж ангели штани носять? Та й заматюкався він на тому кілку точнісінько, як наш зоотехнік, прости, Господи. І розпитати нічого не можу – Люська з хати цілий день не виходила, Петро сам по господарству порався… Ох не подобається щось мені той ангел! І штани, і матюки оті… Дуже вже на зоотехніка схожий… От і живи поряд з такою сусідкою!

А Вєрка що, краща? Це та, що праворуч від мене. Правда, вона тепер уже не Вєрка, а Ельвіра. В Запоріжжі на базарі торгує всякими жуйками, шоколадками, снікерсами. Приїде в село днів на два, відіспиться, відлежиться та й знову на базар. Городською стала – не приведи, Господи! Ви б бачили, скільки вона всякої косметики на себе накладає – з глузду б з’їхали! Правда, коли б ви побачили її взагалі без косметики – то з’їхали б ще швидше! Городська… Назвеш її Вєркою – сердиться. Каже, що то по-сільському, а насправді вона – Ельвіра. Я вже не витримала якось і запитала бабу Ярину, як же вона свою дочку назвала насправді, невже Ельвірою? Так та перехрестилася і каже:

- Та Господь з тобою! Яка Ельвіра? Я й слова такого не знаю! Вєрка вона!

Нахваталася в городі всяких слів – не завжди й зрозумієш, що вона каже. Якісь там ре-ке-ке-тири, мене-же дже-джери, го-мо-се… - а бий тебе, сила Божа! Якісь, звиняйте, шо-пи… А оце недавно прямо вбила мене:

- А яке, - питає, - у твого Василя хо… ні не хобот, заждіть… Хобі, от що!

- Ти, - кажу, - геть уже поїхала? Чого воно тебе так цікавить? Яке Бог дав, таке і є! Я ж не питаю, яке воно в твого Миколи!

Отакі сусіди. Хоч тікай світ за очі. Та це ж я розповіла тільки про тих, що живуть зовсім поряд, а ті, що трохи далі що, кращі? Отак і мучуся…

Доведеться, мабуть, продавати хату і селитися десь в іншому місці. У вас немає знайомих, чи родичів, хто б купив? Хата в мене добра, під шифером, тепла. Криниця своя, город до річки. Газ буде – це точно! Ще років двадцять тому збиралися прокладати, то вже щось та зробили…

А головне – сусіди. Недарма ж кажуть, що купуєш не хату, а сусідів! А в мене сусіди… Золото, а не сусіди! Он Ліда, що через вулицю – це ж не жінка, а ікона! Двох внучків ростить. А ті хлоп’ята вже говорити починають, лепечуть, на ноги спинаються. Вся вулиця милується, які то вправні та здоровенькі ростуть!

Або візьміть Люсю, ту, що ліворуч від мене. Свята жінка! Набожна, тиха, святе писаніє знає. А душа яка добра в неї! Забреде, бувало, моя коза в її город, так інша б їй ноги поперебивала, а Люся тільки перехрестить і скаже:

- Іди собі з миром, твар Божа…

Чи ось Вєра. Вона праворуч живе. Яка культурна женщина! Грамотна, ділова, власний… як же це воно… бізнес має. Їй вгору глянути ніколи, а всерівно поговорить з тобою, поцікавиться…
Ні, не буду продавати хату. На новому місці хто зна, які ще сусіди будуть. А тут – свої, як рідні. Будемо жити!