ТАЛАНТ

Дуже люблю читати свої вірші в п’яній компанії. Ніхто тебе не слухає, а якщо й слухає, то майже нічого не сприймає, бо на умі в них зовсім інше:

- А цікаво, скільки ще пляшок залишилося і по скільки ж це вийде на брата? – сушить голову один.

- Бач, зарази, на тому кінці столу ще стільки ковбаси стоїть, а тут як корова язиком злизала! – бідкається про себе другий.

- Де ж його сьогодні ночувати? – скиглить подумки третій. – Якщо вдома – то що жінці казати, а якщо не вдома – то де?

А ти, закотивши під лоба очі, з підвиванням і безглуздими жестами читаєш свої безсмертні і, звичайно ж, найкращі в світі вірші, а думка твоя лине кудись далеко-далеко…

- А цікаво, скільки ще пляшок… тьху ти, господи!

І знову розмахуєш руками та підвиваєш… Ось дзеленькнула виделка об тарілку.

- Ковбасу кінчають, паразити, поки ти тут патякаєш… Закруглятися треба…

Закруглився. Хтось помітив це і плеснув у долоні, не випускаючи виделки з рук. Шматочок домашньої ковбаси, зірвавшись з вістря, описав, як бумеранг, незбагненну криву і булькнув у чиюсь тарілку. Ляпнуло. Буває, що і в декольте влучить. В обох випадках почується зойк і тоді – як греблю прорве:

- Талант!

- Геній!

- Та за ним Спілка плаче!

- На Нобеля його! На Нобеля!

- Видавати пора!

- Куди тому Сосюрі!

А самі жують, жують, гикають, та все на ковбасу тиснуть, на  
ковбасу… Але не буду брехати, завжди поруч виявиться чуйний сусід, готовий чесно поділитися останнім, що залишилося в чарці. Він старанно розділить оті сім крапель на двох і скаже:

- Ну ти, блін, вопше… Давай жахнемо за поезію і за твій талант!

Потім гукне до когось:

- А що то за вареник у вас там завалявся? Давайте його сюди! Чоловікові закусити треба!

І подадуть! Ще й прикладуть якусь холодну картоплину – гуляй, душа! Жуєш ту картоплину, а душа співає, бо – талант! Іноді промайне думка:

- Де ж його сьогодні ночувати?..

Але то дрібниці. Коли вже самого Сосюру переплюнув, то навіщо зациклюватися на таких прозаїчних питаннях? Якось та буде. В будь-якому випадку не під тином заснеш, бо таланти на вулиці не валяються!

 

  БРОДЯГА

Що то вже мороки було з тим собакою – не розказати й не описати! Він навіть імені свого знати не хотів. Коли Петро Васильович на всі лади вимовляв те ім’я, собака нахабно дивився кудись вбік. Здавалось, отак зараз сплюне крізь зуби і скаже:

- Годі вже, досить!

Та плюнути собака не міг, а Петро Васильович таки плював спересердя і починав крутити цигарку.

- Воно, звичайно, і правильно, - думав він, - собака наший, український, то йому й неприємно, що його називають Джульбарсом. Хай би там Рябко, чи Рудий, чи Кудлатий, а то – Джульбарс! Але як же ти назвеш його Рудим, коли всі путні мисливські собаки називаються такими іменами, що заздрощі беруть! Он у Кіндрата Абрамовича – Сатурн, у Микити – Аргонавт, у Миколи – Авангард, а тут – Рудий!.. Ні, так не можна. Таки, видно, Джульбарсом буде, - вирішує Петро Васильович. Хоч і вимовити важко, зате ж звучить як: Джульбарс! Як музика. Джульбарс! А жінка просто нічого не розуміє. Ти, каже, перед заграничним преклоняєшся, ти, говорить, стиляга! А звідкіля вона взяла, що Джульбарс – закордонне слово? А може, воно й наше? Є ж в ньому щось схоже на слово «борсук». А «Джуль» - просто добавили. Джуль, джуль… ніби «жулік». А для чого оте «Д» на початку? 

- А, - махає Петро Васильович рукою, - а хоч би й закордонне слово! Он німці навіть свій борщ називають по-нашому, бо самі нічого не змогли придумати. А як я візьму в них одне слово – не обідніють. Джульбарс – і точка!

Він рішуче робить останню затяжку і викидає недокурок. В його очах спалахує якась соромлива ніжність, з’являється лагідна посмішка, а губи вимовляють: 

- Джульбарс! Ну Джульбарс! На ось тобі хлібця, Джульбарс! Та не крутись ти, бери хліб, Джульбарс!
Але собака не хоче визнавати себе Джульбарсом. Хліб з’їсть і знову не повертає голови, скільки його не кличе Петро Васильович.

- І в кого воно вдалося таке тупе й нетямуще? – щиро дивується він. – Ти до нього, як до рідної дитини, а воно й слухати не хоче. Інше цуценя вже змалку обзивається на ім’я, лапку дає, а тут… Такий гайдамака вимахав – і ніякої тяги до науки! Тільки й того, що здоровий, як теля… А ось назву тебе Рябком – тоді будеш знати! Собаки засміють! 

Так відчитував Петро Васильович свого нетямущого учня. А закінчивши, зневажливо процідив крізь зуби:

- Бродяга! – і знову взявся крутити цигарку. 

Дивно, почувши таке образливе прізвисько, собака різко повернув голову, ніби запитав:

- А ти звідкіля знаєш? 

А Петро Васильович таки мав підстави називати пса бродягою. Якось з тиждень тому, ідучи на роботу, він побачив красивого рудого собаку, що стояв посеред дороги й обмірковував якесь своє собаче питання.

- Справжньої мисливської породи! – сплеснув руками запеклий зайчатник. – Ні, такі собаки по вулиці не бігають!

А далі вже було просто. Викидаючи по шматочку свій обід, Петро Васильович привів собаку в двір, закрив хвіртку, заманив у сарайчик і запер двері. На роботу, правда, спізнився. Влетіло. Та це все – дрібниці. Головне – мрія збулася! Собака (та ще ж який!) – є! 

І от, коли щастя, здавалося, усміхнулось на всі 32 зуби – така невдача! Ніякої науки собака знати не хоче. Не бере – і край, хоч ти плач. Петро Васильович і ладен був таки заплакати, але не встиг. Скрипнула хвіртка і в двір ускочив Кіндрат Абрамович – інтелігентний чоловік, бухгалтер сільпо. Поздоровався, сів поряд, зняв бриля, почухав лисину.

- Ну як? – кивнув у бік собаки.

- А-а, - махнув рукою Петро Васильович. 

- Да-а, - протягнув Кіндрат Абрамович.

Хвилин десять мовчали.

- Ну то як завтра? – це Кіндрат Абрамович (а завтра – неділя).

- Та підемо. Тільки що ж мені з оцим робити? – Петро Васильович ткнув пальцем у бік собаки. – Дурне ж, як пробка!

- А візьмемо і його. Нехай пробіжиться. Подивиться, як Сатурн работає, то може щось і зрозуміє.
Вони ще трохи посиділи, покурили, потім посперечалися, куди йти на качок і, нарешті домовившись, розійшлися. А в неділю раненько, до схід сонця, Кіндрат Абрамович постукав у віконце до Петра Васильовича. Той вийшов хвилин через п’ять, пішов у сарай. Із темного кутка десь витягнув пляшку «Московської», швиденько пхнув її в сумку Кіндрата Абрамовича, а вже потім розбудив жінку, кинув їй свою торбу:

- Поклади там цибульки, помідорчиків ну і… сама знаєш…
На озеро прибули вчасно. Займався тихий серпневий ранок. Замріяно шепотів очерет, у траві виблискували перлинки роси. Десь недалеко вже сумно дихала осінь… Дістали «Московську», дві пляшки мінеральної «Миргородської», заховали у воді. Це коли пити, щоб холодне було. Стали чекати льоту.

А потім пішло! Били з усіх стволів. Сатурн рискав у хащах, приносив здобич, Джульбарс, на нього дивлячись, і собі кидався в очерет. Не приносив, правда, нічого, та Петро Васильович не гнівався. Хай дивиться, - думав, - хай бігає. Не все зразу… Бродив сам. 

Зійшлися, коли сонце вже підбилося височенько. Пішли в тінь до лісосмуги, назбирали гілок, сіли скубти і потрошити качку. Розпалили вогонь. Петро Васильович збігав до берега і приніс величезну грудку мокрої глини. Завбачливий Кіндрат Абрамович дістав з сумки капустяне листя. Обмотали качку тим листям, обмазали глиною і кинули у вогонь. Сіли. Курять. Чекають. Теревенять собі помаленьку, пороззувалися. Сонечко вже припікає, на сон тягне. Уже й дрімали по черзі. Нарешті Петро Васильович викотив гілкою чорну грудку, постукав по ній і оголосив:

- Готова!

Кіндрат Абрамович хижо потер руки і, повернувшись до собак, грізно крикнув:

- Сатурн!

Собака схопився, віддано дивлячись у вічі хазяїну. Кіндрат Абрамович постукав себе вказівним пальцем по горлянці, наполеонівським жестом викинув руку в напрямі до озера і наказав: 

- Давай!

Сатурн дав. Назад прибіг, важко дихаючи. В зубах тримав пляшку. Кіндрат Абрамович взяв її, подивився, зітхнув і до собаки:

- Коли ж ти вже научишся, дурню? Це ж мінеральна! Цю в другу чергу! 

І знову повторив наказ. Цього разу Сатурн угадав.

- Бач, який у тебе собака! – пускав через півгодини п’яну сльозу Петро Васильович. – Усе розуміє, усе понімає…

Кіндрат Абрамович не слухав. Поклавши пусту сумку під голову, він замріяно дивився в небо, широко розкинувши руки й ноги. З його рота стирчала качина шийка.

- І називається здорово – Сатурн, і полювати вміє, - тягнув своєї Петро Васильович.

Качина шийка схилилася набік. Донеслося легке хропіння бухгалтера сільпо.

- І горілку носить, і мінеральну носить. – гудів Петро Васильович, вмощуючи важку гирю голови на замурзані чоботи. – І понімає все, і розуміє… і «Московську»…

А ще через хвилину пригнічена спекою лісосмуга вслухалася в могутній дует. Хропіли мисливці завзято, з якоюсь лютою насолодою. Кіндрат Абрамович виводив тоненько, як скрипка, розливався десь угорі сміхом жайворонка, а то раптом жалібно-жалібно схлипував, аж серце краяло. Петро Васильович рокотав, як морський прибій, захлинався, багатотонною масою падав на прибережні скелі, м’яв, ламав, трощив. Лунала якась дика симфонія. Здавалося, ці чоловіки страшенно раді, що їх не штовхають у бік жінки і не говорять отих поганих слів:

- Перестань хропіти, сказився б ти!  

А в цей час у сусідньому селі здоровенний рудий собака шкрябав лапою в маленьке віконце обшарпаної хатини. Йому довго ніхто не відповідав. Нарешті відхилилась занавіска, показався сизий ніс, потім заспані очі мордатого ледацюги. Так же швидко все це зникло. Через кілька секунд клацнув замок і двері відчинилися. Перед ґанком стояв пес. Біля його ніг лежала рушниця. Зауер-три кільця!

- Бродяга! – заволав сонний чоловік, - третє приніс!