ПОХОРОНЕНИЙ ЖИВЦЕМ

Був у нас начальник штабу підполковник Ш. Серед інших він вирізнявся – як би його делікатніше сказати – своїм не надто високим інтелектом. В армії таке буває. Та, зрештою, не тільки в армії… Дивишся – людина обіймає високу й поважну посаду, а в голові у неї – все, крім розуму… Так от цей підполковник якось устругнув таку річ, що над ним сміялася ледве не вся «несокрушимая и легендарная».

 

А було так. Наша військова частина очікувала відвідин одного з дуже високопоставлених керівників Радянського Союзу. Як це зазвичай робиться в таких випадках, десятки поважних військових і цивільних чиновників цілими зграями щодня почали відвідувати частину, нишпорити по всіх закапелках і владними перстами тикати на все, що лежало, стояло і висіло:

- Викинути!

- Переставити он туди!

- Повернути на місце!
- Зняти!

- Повісити!

Хтось із тих чиновників раптом згадав, що високий гість дуже любить сірий колір. А всі коридори й панелі в службових приміщеннях нашої досить таки великої технологічної споруди були пофарбовані у світло-коричневий! Команда «Перефарбувати!» не забарилася. Здійнялась паніка: це ж потрібно було десь роздобути кілька тонн сірої фарби! Та ще ж і негайно – до приїзду ясновельможного керівника залишалися лічені дні. Виручили нас моряки сусідньої військово-морської бази. Тієї фарби в них було – хоч залийся! Виявляється, бойові кораблі фарбують саме в такий колір – «шаровый», не знаю, як це буде українською…

Робота кипіла вдень і вночі. Тягали, кантували, розкопували й закопували, прибивали, відривали, свердлили, фарбували…Сотні солдатів і офіцерів раптом стали землекопами, вантажниками, малярами, штукатурами і т. д. Наші «консультанти» вже й самі, здається, не знали, що б його ще вдосконалити, переробити, відірвати чи повісити.

Остаточні оглядини, так би мовити, «зачистку», робив генерал з Москви. Йдучи зі свитою довжелезним коридором підземного поверху нашої споруди, він раптом зупинився і тицьнув пальцем у бік ніші в стіні:

- А це що таке?

Командир частини, затинаючись, став пояснювати, що за генеральним проектом у цій ніші мали бути встановлені автомати газованої води для особового складу, але хтось у високих штабах вирішив, що не варто створювати для солдатів такої розкоші. Автоматів не дали, а ніша зосталась. Генерал був налаштований рішуче:

- Замурувати!

Командир взяв під козирок. А про себе вже вирішив: «Проб’ємо двері з сусіднього приміщення і буде якась комірчина для приладів чи інструменту». Але то все буде потім, а зараз головне – швиденько замурувати цю кляту нішу. Справа закрутилася. Наносили цегли, приготували швидкозастигаючий розчин (бо цейтнот же страшенний!), складували все це в ніші, щоб не захаращувати коридор, вкрутили потужну лампочку, відшукали солдата-муляра і наказали:

-- Давай! 

Той дав. За якусь годину стінка виросла метрів на півтора. Та ніша була метрів зо два шириною і трохи більше двох висотою. 

І ось тут, нарешті, з’являється на сцені герой нашої оповідки підполковник Ш. Заклопотаний і затурканий остаточно, він кудись чимчикував коридором, поки не порівнявся з нішею. Зупинився, якусь хвилину спостерігав за роботою солдата, а потім «завівся»:

- Хто ж так цеглу кладе?! Де ти вчився? Ти ж уявлення не маєш, як це робиться!

Забувши, куди і для чого йшов, видерся на стінку, зіскочив до солдата в нішу і почав учити його мистецтву мулярства. Учень виявився тупим і нетямущим. Начальник штабу кілька разів пояснював йому, як потрібно вести кладку, повертав і знову виривав із рук солдата кельму і, нарешті, «зірвався»:

- Геть звідси! Я сам доведу справу до кінця! 

Солдата як вітром здуло. Та він, мабуть, не дуже й переймався – начальству видніше…
Закінчивши останній ряд кладки, підполковник зіскочив з табуретки, переставив її до протилежної стінки ніші, всівся і з насолодою запалив сигарету. Помилувався бездоганно виконаною роботою і раптом згадав, що йому давно вже потрібно десь бути… Схопився на ноги і вирячив очі:

- А як же вийти звідси?

Розібрати кладку він уже не міг – і розчин був швидкозастигаючим, і стінка змурована на совість, і ніякого інструменту, крім кельми, не було. Як він кидався на ту перегородку – можна тільки уявити…  
Прийшли «штукатури», почали замазувати свіжу кладку, за ними вже стовбичили «маляри» зі своєю «шаровою» фарбою. Мабуть, той підполковник і волав про допомогу, але весь наш підземний поверх був нашпигований різним електромеханічним обладнанням – холодильними агрегатами, дистиляторами, різними генераторами, вентиляторами і т. п. Все це ревло, гуло, завивало, тряслося і слабенький голос начальника штабу за перегородкою безнадійно губився в такій какофонії…
Коли його почали розшукувати всерйоз, то згадали про солдата-муляра, з яким його бачили востаннє. Той і розповів, що мав намір перед закінченням кладки вибратися з ніші в коридор з необхідним мінімумом цегли та розчину і вже звідси закінчити роботу, щоб таким чином забезпечити чистоту і не дратувати «консультантів» з високих штабів. Але не встиг – підполковник прогнав його. Де зараз начальник штабу – він не знає…

Зібралися біля перегородки, вже заштукатуреної і пофарбованої. Почали стукати в неї, гупати і, нарешті, почули у відповідь слабенькі глухі викрики. 

Після того, як роздовбали отвір в стіні, начальник штабу виповз під ноги командира частини, намагаючись щось пояснити. Командир сердито сплюнув убік, дуже коротко й неконкретно висловився про подію, а потім ще додав:

- Це ж треба бути таким кретином…

Скрушно махнув рукою і побіг далі щось організовувати, контролювати, діставати і т. п. День приїзду високопоставленої особи стрімко наближався.  

 

  БАБА МОТЯ

Мотря Омелянівна – це рідна бабця моєї дружини. Минуло вже багато років з того часу, як вона пішла з життя, але ми ще й сьогодні частенько згадуємо її, а особливо тоді, коли у спогадах повертаємося в дитинство чи попадаємо в якусь кумедну ситуацію. Вона була, здається, втіленням вікової мудрості нашого народу, носієм його найкращих рис. Я ніколи не чув, щоб вона лаяла чи ображала когось, не розповідала такого і дружина. Більше того! Коли баба Мотя потрапляла в кумедну ситуацію (чи сама створювала її), то разом з усіма щиро сміялася над собою і своїми вчинками, не ображалася навіть тоді, коли хтось починав під’юджувати її чи відпускати якісь шпильки. Сміялася разом з усіма.
 Дивлячись на неї, я завжди захоплювався незнищенним почуттям гумору, притаманним нашому народові. Впродовж тривалих лихоліть голодоморів, репресій, розкуркулювань і колективізації він, як терплячий віл, тягнув своє ярмо, щедро поливаючи потом і кров’ю рідну землю-годувальницю. Мабуть, ота схильність до посміху, до тонкого відчуття гумору і допомогла йому вистояти під жорстокими ударами долі на протязі століть. А їх, тих ударів, випало йому ой як багато! Мене завжди вражала незлобивість і делікатність веселої народної мудрості стосовно оточуючих і самих себе і в той же час – вбивча іронія і сарказм по відношенню до недругів.

Ці риси були притаманні і бабі Моті. На перший погляд здавалося, що живе вона безтурботно і безбідно, що все у її житті складалося якнайкраще, а негаразди і напасті якось оминали. Насправді ж нужди і горя зазнала вона, як кажуть, під зав’язку. Виросла в багатодітній сім’ї, до школи не ходила, але самотужки навчилася читати і писати, наглядаючи по черзі за трьома онуками-школярами. Коли заходила мова про її освіту, вона зі сміхом говорила, що закінчила «аж три перших класи!».

Крізь зовнішню безтурботність баби Моті іноді проглядала її філософська сутність. Про звичні і прості речі вона уміла сказати якось особливо по-своєму. Одного разу я запитав її, чи то правду кажуть, що старі люди не бояться смерті? Сьогодні розумію, що питання було, м’яко кажучи, не зовсім тактовним. А тоді, у двадцять з чимось років, здавалося неймовірним, що хтось може не боятися померти. Ми ж насправді не віримо лише в свою смерть – померти може хто завгодно, тільки не ми… Так от, на моє не дуже розумне питання баба Мотя відповіла мудро і просто:

- А чого її, смерті, боятися? У світі все народжується і вмирає. Коли усвідомиш це – тоді не страшно… Жаль тільки, що там оцього всього не буде.. - вона повела рукою довкола і ніжно погладила верхівки споришу, що буйно розрісся у дворі, підступивши до останньої сходинки ганку, на якій ми сиділи.
Вона інтуїтивно відчувала себе невід’ємною частиною природи і при нагоді завжди казала:

- Сонечко світить для всіх, і для мене. Пташечки співають для всіх, і для мене…
Уміла баба Мотя і насмішити. Виходило це у неї невимушено і «незаплановано». Була великим майстром перекручувати слова, особливо складні для вимови та іншомовні. Так, наприклад, слово «трансляція», вона перекрутила так, що я й не наважусь його відтворити. Радіо тоді тільки входило в наше життя. Баба Мотя дуже раділа, коли до її хати протягли дроти і повісили в кімнаті чорну тарілку-гучномовець. З тим «прогресом» в нашому селі, як і в інших селах, мабуть, було чимало смішних придибенцій. Мій менший брат, наприклад, якось вимагав вимкнути радіо, бо йому, бачте, потрібно вже йти до школи і він хоче дослухати радіопередачу, коли повернеться. Розповідали і про такий випадок: одній бабці провели радіо. Вона слухала його цілий день, а о 12-й ночі воно вимкнулося. Бабця вклалася спати. О шостій годині ранку гучномовець раптом загорлав:

- Доброе утро, товарищи!

Перелякана старенька схопилася на ноги:

- Здрастуйте! А куди це ви так рано? 

Можливо, це анекдот – надто вже кумедно виглядає ця ситуація. Але ж всі анекдоти беруться з життя! 

Розповідала моя дружина. Баба Мотя збиралася «в город». Ми жили на околиці районного містечка в Кіровоградській області і коли комусь потрібно було йти в центр, то казали, що йдуть «в город». До того «центру» було кілометрів зо два з половиною. Дружина, тоді ще школярка, попросила бабу Мотю зайти в книжковий магазин і купити підручник з тригонометрії, якщо він буде в продажу. З шкільними підручниками тоді було сутужно. Слово «тригонометрія» для баби Моті виявилося надто складним і вона запитала продавця, чи є у них «три геометрії в одній книжці»? Той довго не міг второпати, яку книжку шукає баба. Нарешті з допомогою інших покупців установили назву підручника і продавець заспокоїв бабу Мотю – немає! Коли вдома вона розповіла про ті «три геометрії», сміялися всі до знемоги. Сміялася і сама авторка нового підручника.

Десь на початку п’ятдесятих років до нашої «глибинки» дісталося таке «чудо» прогресу, як керогаз. Ці «кухонні комбайни» стали витісняти традиційні примуси і господарки, у розпорядженні яких вже були керогази, на володарок примусів дивилися зверхньо і з погордою. Мудре і незрозуміле слово «керогаз» для баби Моті виявилося чужим і несприйнятним. Вона трансформувала його у «кіровоград». Все стало просто і зрозуміло: запалила «кіровоград» - і вари борщ на здоров'я! 

Так же хвацько розправилася вона і з незвичним для неї «трансформатором». Річ у тому, що електромережі того часу  в нашому «городі» були слабенькими і напруга «гуляла» як їй заманеться. Телевізори (у кого вони вже були) працювали дуже нестабільно і для підтримання напруги в нормі потрібно було використовувати автотрансформатор. Так от цей клятий електротехнічний прилад ніяк не давався бабі Моті!

- Трас…транс… трансмаркс…маркс… Трясцяматері!!!

Але вершиною словотворчості баби Моті став звичайнісінький руберойд. Дід Юхим – чоловік – задумав будувати якийсь сарайчик. Для покрівлі потрібен був отой універсальний будматеріал. Якось, коли баба Мотя йшла у «город», дід Юхим сказав, щоб вона зайшла в госпмаг і дізналася, чи є у продажу руберойд. Якщо є, то він поїде колгоспною підводою і привезе. 

Зайшовши до магазину, баба Мотя звернулася до продавця:

- Дядьку, у вас геморой є?

Ошелешений продавець витріщив очі:

- А у вас, бабо, він є?

- Якби був, то я б у вас не питала! Мені сарай треба покрити!

- То, мабуть, вам руберойд потрібний? 

- А я що кажу? Я ж і кажу «геморой»!

Продавець і присутні покупці падали від сміху. А ми з дружиною ще й сьогодні регочемо, коли згадуємо бабу Мотю та руберойд, хоч минуло з того часу вже півстоліття…