МОЯ ШКІЛЬНА НАУКА

До школи я пішов у 1944 році. Ще тривала війна, але наша територія вже була звільнена від окупантів. Коли моя перша вчителька Ганна Федорівна назвала мене Олександром, я не здивувався, бо вже знав, що я Олександр, хоча всі мене називали Шурою. Але коли вона й Сашка Кобзаря назвала Олександром – я обурився! Як це так? Він же Сашко! Олександр – це ж я! Було, пам’ятаю, таке відчуття, що мене той Сашко обікрав…  

Я ще й сьогодні дивуюся: як ми могли навчатися в таких умовах? Адже не було абсолютно нічого – ні ручок, ні олівців, ні паперу. Навіть чорнило було величезною проблемою. Один підручник припадав на кількох учнів і часто доводилося йти за ним на другий кінець села, щоб потім передати наступному в черзі. Паперу, як я вже казав, не було. Писали на всьому, де могли залишитися сліди від «чорнила» (я про нього ще розповім). Мені «пощастило»: колись моя мати працювала кравчинею і в неї залишилося багато викройок-шаблонів з досить цупкого паперу, з одного боку синього, а з другого – сірого. Тож і писав на отих штанах, сорочках та жилетах… В нашому глухому селі не було і газет – звідки б їм узятися в 1944 році? Дехто користувався ще довоєнними газетами, але й таких «щасливчиків» було мало. Згодом нам видали зошити, за які наші батьки розраховувались курячими яйцями. Папір в тих зошитах мало відрізнявся від моїх викройок. 

Тепер про чорнило. Вичавлювали ми його з бузини та озимини, цими «соками» і писали. Мабуть, ними користувалися і шпигуни, бо написане зникало буквально через кілька днів! Потім на базарах з’явилися таблетки фіолетового чорнила, але то був, як тепер кажуть, фальсифікат – виготовлена з «синьки» пігулка фарбувалася зверху у фіолетовий колір - і «товар» готовий! Отже, всілякі підробки – це не «досягнення» сьогоднішнього дня. Вони прийшли до нас ще з далеких повоєнних часів. 
На тих же базарах продавалися і підручники, які «пережили» війну і тепер знову стали в пригоді. Ходив і я купувати їх. Одного разу з товаришем, вставши (а точніше – батьки підняли) дуже рано, бо до базару було далеко, ми пішли «за знаннями». Батьки, звичайно ж, виділили нам на цю святу справу певні суми зі своїх скудних бюджетів.  

Блукаючи поміж торговими рядами, ми шукали потрібні нам підручники. Нарешті, мій товариш надибав щось із того, що шукав. Коли бабка назвала ціну, втрутився її сусід, що продавав балалайку:  
- Нащо тобі та книжка? Купи краще в мене балалайку за ту ж ціну!
Товариш вагатися не став – віддав дядькові гроші і з радісною посмішкою вчепився в інструмент. Щастя було безмежним!
Через багато років ми випадково зустрілися. Я був курсантом військового училища, а він проходив строкову службу. Возив на легковику якогось високого чиновника з командування Київського військового округу. Ми довгенько говорили, згадували дитинство, школу, друзів. Тоді він мені і розповів продовження історії з балалайкою. Якщо коротко, то своє існування вона припинила того ж дня, коли він приніс її додому. Розлючений марнотратством сина, батько розбив її об спину (точніше – об те, що нижче) юного Паганіні. Пам’ятаймо, що то були голодні сорокові роки і всі ми перебували в страшенній нужді, кожна копійка була на обліку, а тут – балалайка…

Ну от, позбиткувався над товаришем, а про себе нічого не сказав. А сказати було що. Адже я теж вирішив, що без книжки можна якось прожити, а от без іграшки-літака, якого я надибав поряд з продавцем балалайки, вже не проживеш. Я купив того літака. У мене, правда, справа не дійшла до батькового рукоприкладства, але наслухався я різних епітетів на свою адресу предостатньо… Що ж подієш – дуже тягнуло в авіацію. Як видно, моя повитуха свою справу знала. Тому після закінчення школи я пішов у військове авіаційне училище.


  МІЙ АРСЕНАЛ

Стати військовим мені, мабуть, і справді було на роду написано. Скільки себе пам’ятаю, завжди тягнувся до зброї. Під час війни цього добра вистачало. Багато неповнолітніх «саперів» загинуло в наших селах при спробах демонтувати міни, снаряди, гранати… Одного разу мені пощастило і я залишився живим після того, як поряд розірвалася граната, яку я сам же й кинув. 

Ті дві німецькі гранати я знайшов біля колишньої колгоспної конюшні. Зрозуміло, я не міг залишити їх напризволяще, необхідно було те добро негайно використати. Але я не знав, як примусити їх вибухнути. Спочатку взяв дві цеглини з тієї ж конюшні, на одну з них поклав гранати, а другу почав жбурляти зверху. Не подіяло. Тоді я пішов «на консультацію» до парубків, які на березі річки влаштували гульки з приводу призову до армії. Село щойно звільнили від німців і всі хлопці віком 16 – 17 років отримали повістки до військкомату. От вони й святкували… Шестеро з них загинули того ж вечора від вибуху складу німецьких снарядів по другий бік річки – хотіли влаштувати якийсь феєрверк… Так от ті хлопці пояснили мені, нетямущому, як потрібно кидати гранату. Для цього використали одну з тих, що я мав, а з другою я пішов до конюшні, щоб там у спокійній обстановці зробити свою справу. Конюшня (точніше – те, що залишилося від неї) стояла на високому березі річки і я вирішив, що найбільшого ефекту досягну, жбурнувши гранату в воду. Зробив усе, як треба, кинув. Але граната не долетіла до води… Отже, потрібно взяти її і кинути далі. У німецьких гранат, до речі, проміжок часу між кидком і вибухом більший, ніж у наших. Про це я дізнався уже в училищі, а тоді – ліг на живіт і почав сповзати з урвистого берега. Отут вона й бабахнула! Вибуховою хвилею мене кинуло у точку відправлення. На тому все й закінчилося.

Згодом я обзавівся наганом – випадково знайшов. Не пам’ятаю вже коли це сталося – ще при німцях, чи вже після того, як їх прогнали. Під стінами хати, в якій колись була сільрада, сушилися снопики конопель після того, як їх довго вимочували в річці. Коноплі тоді застосовувалися для виготовлення домашньої тканини, а не в якості наркотичного зілля, як це робиться тепер. Мені чомусь було конче потрібно бігати навколо тієї хати, одночасно збиваючи ногами снопики конопель. Під одним з них я і помітив нагана. Кілька днів грався ним, ховаючись від батька, а потім віддав його сусідньому чоловікові. Як усвідомив згодом, то був досить поганий чоловік та до того ще й дезертир, як з’ясувалося через деякий час. Невдовзі його й посадили…

Була в мене і гвинтівка, німецька. Я «конфіскував» її у дорослих, як мені здавалося, парубків. Вони додумалися запхати в неї радянський патрон! Гільза цього набою була товща, ніж у німецького, тому вони не змогли дослати її в патронник. Гільза заклинилася і затвор не запирався. Я гнівно спостерігав, як ці недоумки гамселили прикладом по колоді, намагаючись вибити того патрона. Адже проблему можна було вирішити дуже просто – виштовхнути його шомполом! Я так і зробив, коли ті парубки пішли, заховавши гвинтівку в соломі. Я бачив ту схованку, тож решта було справою техніки. Не пам’ятаю вже, куди поділася та гвинтівка.  

   
  ЧОБОТИ

Дітям з нашого кутка до школи ходити було далеко – десь кілометрів зо два з добрим гаком, а декому – ще більше. Нам доводилося обходити річку, яка описувала велетенське півколо. Тому дорога і була такою довгою. Взимку було легше: двічі перетнувши річку – біля наших городів, а потім біля школи – ми швидше добиралися до свого «храму науки». Дорога скорочувалася майже вдвічі.
Якось навесні 1945 року мати сказала, щоб я вже не йшов до школи через річку, бо лід став крихким і тонким. Вирядила мене з дому, мабуть, години за півтори до початку уроків. Я вирішив, що вона просто перестрахувалася і ще днів два-три можна ходити по льоду. Пішов. Обережно подолав «водну перешкоду» біля хати, потім перетнув великий луг, продерся крізь зарослі верболозу й очерету і вийшов знову до річкового русла вже неподалік від школи. Тут і переконався, що мати мала рацію. Провалився я посеред річки. Мої «трофейні» німецькі солдатські чоботи відразу ж пішли на дно, бо були важкими і занадто великими для моєї дитячої ноги. Я уже вмів непогано плавати і на дно не поспішав, тому видерся на лід і… заплакав. Ті чоботи були моїм єдиним взуттям і втрата його ставала для мене справжньою катастрофою!

У роки війни, під час наступів і відступів, передислокацій величезної маси військ і техніки, всюди залишалися «речові докази» війни: зброя, боєприпаси, амуніція, зіпсована чи розбита техніка, різне спорядження. Все, що годилося, використовувалось у селянському господарстві. Мабуть, ще й сьогодні можна побачити сталеві шоломи – німецькі і радянські – в якості ідеального посуду для сільських собак. Багато моїх однолітків носили штани, пошиті з німецьких камуфляжних накидок. А в мене були солдатські чоботи! Надзвичайно міцні, важкі і величезні з безліччю металевих цвяхів на підошвах, з підковами. Халяви здавалися виготовленими з жерсті – такі були цупкі та тверді. Кількість онуч ролі не грала – чоботи легко злітали з дитячих ніг, варто було лише махнути ногою. У нас було навіть змагання: хто далі закине свого чобота! 

Отож поплакав я трохи біля ополонки, а потім роздягнувся і знову поліз у воду діставати своє взуття. На щастя, пірнати не довелося. Вчепившись руками за лід, почав ногами описувати кола, поки не натрапив на один чобіт. Потім відшукав і другого. Вони й на дні стояли вертикально, як солдати в строю. Пальцями ноги «взяв» одного за халяву, підняв трохи, потім дотягнувся до нього рукою і викинув на лід. Таким же чином дістав і другого. Видерся з ополонки, викрутив мокру одежу, вдівся і помчав до школи. Прийшов першим, ще нікого не було – я ж зекономив час, пішовши «короткою» дорогою! Школа розташовувалась у звичайній сільській хаті і прибиральниця вже протопила грубу. На неї і наліпив я свої штани, сорочку, онучі, притиснувся спиною і став «сохнути». В такому вигляді мене і застала вчителька… Вона сплеснула руками, накинула на мене своє пальто і швидко відвела до себе додому – жила поряд зі школою. Виявилося, що я підморозив собі руки – зранку того дня було морозно… Ганна Федорівна поставила переді мною відро води, наказала опустити в нього руки і так тримати, доки вона не повернеться. Сама пішла на уроки. Коли повернулася – я вже оклигав. Додому йшов «далекою» дорогою. 
   
  СТАЛІНГРАД

Добрим словом хочу згадати моїх учителів. Це були справжні подвижники своєї справи, люди, безмежно віддані покликанню сіяти оте розумне, добре і вічне, що вивело тисячі і тисячі сільських дітей у широкий світ. Під час воєнного і післявоєнного лихоліття вони разом з усіма страждали, голодували, втрачали рідних і близьких людей. Я ніколи не забуду, як у голодному 1947 році одна вчителька у другому чи третьому класі просила дітей принести їй, якщо зможуть, картопляного млинця… Річ у тому, що голодні люди колупалися в землі у пошуках минулорічної перемерзлої картоплі, з якої потім пекли млинці. На той час це були неабиякі ласощі! І ось одинока літня вчителька, не маючи ніяких прибутків, окрім жалюгідної зарплатні, вимушена була принизливо просити допомоги у своїх учнів…

Мій батько, теж вчитель, не міг прогодувати сім’ю – дружину і двох малолітніх дітей. Памятаю, що одержував він 900 карбованців на місяць, а чорна хлібина на базарі коштувала 120. Мати взяла свою швейну машинку і мого молодшого брата й поїхала в Західну Україну заробляти шиттям, щоб вижити самим і допомогти нам з батьком. Бідували ми з ним дуже тяжко. Навесні 1947 року він купив два качани кукурудзи, щоб посадити на городі. Я з’їв ту кукурудзу, обгриз обидва качани, як миша. Бачу й сьогодні, як плаче батько у розпачі від того, що його дитина голодна…

Коли я навчався в п’ятому класі, до нас прийшов викладач німецької мови Віталій Семенович Л. Батько розповідав, що він багато років відсидів у радянських концтаборах за націоналізм. Високий, зовсім сивий, з гордовитою поставою чоловік. Сьогодні я дивуюся: як же наші «славні чекісти» прогавили такий прецедент, коли «політичний злочинець, український буржуазний націоналіст» одержав доступ до виховання молодого покоління? Згодом вони, видно, схаменулися, бо Віталій Семенович якось несподівано зник.

Запам’ятався один випадок. Уже розпочався урок, коли відчинилися двері і двоє учнів, що спізнилися, попросили дозволу зайти. Хлопець і дівчина. Один з наших однокласників, найвищий зростом, але, мабуть, чи не найгірший учень, що мав прізвисько «Женило півтора-Івана», зареготав і насмішкувато прокоментував на «общепонятном»: 

- Жених и невеста!

Боже! Як же вибухнув Віталій Семенович! 

- Що ви знаєте про святе почуття кохання між чоловіком і жінкою?! Як ви смієте глумитися над своїми батьками, коли вже на те пішло? А чи знаєте ви, скільки чоловіків і жінок віддали своє життя заради спасіння рідної людини? Чи відомо вам, що дружини декабристів добровільно пішли в заслання, щоб бути поруч зі своїми чоловіками в тяжкий час?

Віталій Семенович розійшовся не на жарт! Рішуче крокував поміж партами, розмахував руками, зривався на підвищений тон… Окуляри злетіли з обличчя і впали аж біля вікна. Його тирада тривала, мабуть, з четверть години. Відчувалося, що ця тема наболіла в нього давно, що він проніс її крізь довгі роки свого ув’язнення… Наш «Женило» стояв, похнюпивши голову, і був червоний, як варений рак. Нарешті Віталій Семенович, перейшовши чомусь на російську мову і на «ви», припечатав:

- Садитесь! Г…о вы после этого!

Він, до речі, як у воду дивився. Той «Женило», ставши дорослим, розпився і замерз у лісосмузі п’яним… Г…о, одним словом… Але виявився «ясновидцем»: ті двоє, що запізнилися на урок, таки дійсно через багато років стали подружжям!

Запам’ятався ще один вчитель – Микола Петрович Т. Він щойно повернувся з армії. Страшенно знервований, запальний, спалахував від найменшої іскорки. Ми, учні, вже 
знали, коли має відбутися вибух: у Миколи Петровича починали тремтіти руки і характерно випиналася вперед нижня губа – робилася «плиткою», як ми казали. Потім – гуркіт, крик, тупотіння ногами, удари кулаком по столу і т. д. Кілька разів він нам погрожував:

- Я вам зроблю Сталінград!

Очевидно, воювати довелось йому саме там. Сьогодні я можу зрозуміти цю людину: пройти через страшну м’ясорубку війни, залишитися живим і повернутись додому – не всім так пощастило. Мільйони втратили життя, а він – «лише» здоров'я. 

Не пам’ятаю вже, що, нарешті, вивело його з себе, але одного разу він оголосив:

- Сталінград!!!

Нам було цікаво, що воно таке? Але нічого не відбувалося, уроки йшли своєю чергою. Ось закінчився і останній. Пролунав дзвінок і ми почали пакувати свої зошити та підручники в торбинки – портфелів у нас не водилося. І тут Микола Петрович віддав наказ:

- Всім залишатися на місцях! Додому може йти лише Люда Я.

Ну що ж, будемо сидіти. Минає година, друга, а ми сидимо. Дитячі організми не витримують Сталінграда, а вчитель нікого не випускає навіть в туалет! Деякі спритні хлопці знайшли вихід з положення: виливши чорнило зі своїх пляшечок (чорнильниць-невиливайок майже ні в кого ще не було) під ноги, на земляну долівку, стали справляти «малу нужду» в ту посуду. Потім хтось ногою перекидав пляшечку і її використовували знову. Як виходили з положення наші бідні дівчатка – можна лише здогадуватись… Нарешті, години через три «Сталінградська битва» закінчилася повним розгромом противника і вчитель-переможець гордо попрямував в учительську. Казали, що йому добряче влетіло на педагогічній нараді. А ми трохи дізналися про Сталінград.