ЯК СТАТИ КЛАСИКОМ

Класиками не народжуються. Ними стають. Вам же, мабуть, доводилося бачити новонароджених? Згадайте оте лисе і беззубе сотворіння зі зморщеним, як печене яблуко, червоним лицем і спробуйте чесно відповісти самому собі: ви впізнали б у ньому майбутнього класика? Ото ж бо й воно! Це тільки одиниці з десятків чи й сотень тисяч немовлят приходять у цей світ з якоюсь печаттю на чолі, що дає змогу оточуючим розпізнати майбутнього класика. Але стовідсоткової гарантії і в цьому випадку немає.

Про майбутнього генія Тараса Шевченка його батько що сказав?

- Буде або великий чоловік, або велике ледащо…

Як бачимо, навіть найрідніша людина не змогла впевнено сказати хто перед ним – великий чоловік чи велике ледащо…

Про Махна розповідають, що у попа загорілася ряса, коли він хрестив маленького Нестора. Непоганий знак!

Я, до речі, теж з’явився на білий світ з «приколами» (читай сторінки моєї біографії). Одна повитуха сказала, що народилося двоє немовлят. Другого так і не знайшли. Інша заявила, що я буду льотчиком. Перша сказала, що буду головою колгоспу – мовляв, кричу дуже та кулаками розмахую і т. д.
Отже, підсумуємо. Для того, щоб стати класиком, дуже бажано мати в біографії якийсь пікантний «пунктик», що відрізняв би вас від сірої маси. Тож покопайтеся гарненько в своєму минулому, розпитайте родичів – може, щось і знайдете. Ну а якщо вже так і не зможете нічого потрібного відкопати, то придумайте самі! Хто перевірить? А ніхто! Головне, щоб той «пунктик» набув розголосу і став широковідомим. 

Тепер наступне. Як правило, у класика повинно бути тяжке дитинство. Т.Г.Шевченко, наприклад, пас ягнят, коли йому «тринадцятий минало», крав п’ятаки в дяка, щоб купити собі зошита. І.Я.Франко, як відомо, виріс у нужді, з дитячих літ привчався до тяжкої праці в кузні. Максим Горький бомжував. А Марко Вовчок та Жорж Санд, як виявилося, і взагалі були жінками!

Мені теж довелося пережити тяжкі часи в дитинстві. Я вже не кажу про те, що і народився тоді, коли батько, як «ворог народу», сидів у єжовській буцегарні. Вирвався звідти чудом. Потім війна, окупація, страшенні нестатки. Якось, ідучи до школи, провалився під лід і втопив німецькі солдатські чоботи – своє єдине взуття… Навчався в першому класі і одночасно залучався до колгоспної праці. Заробив пуд меду – колгоспна пасіка якимось дивом збереглася і з дітьми розраховувалися медом…
Тож згадайте своє дитинство і якщо воно було у вас тяжким – знайте, що ви «тягнете» на класика. Ну а коли вже нічого такого не пригадаєте – то придумайте самі. Майте на увазі: дуже важливі деталі, що підтверджують тезу про тяжке дитинство (дивись наведену вище історію про німецькі солдатські чоботи).

Справжнього класика дуже прикрашає його активна опозиція до влади взагалі, а до тоталітарного режиму – тим більше. Згадаймо: Т.Г.Шевченка віддали в солдати за те, що висміяв царя з царицею та закликав народ братися за сокиру. Остап Вишня «закінчував десятирічку» в сталінських концтаборах. Олександр Ковінька сьорбав тюремну баланду 21 рік і 21 день – «кругле очко», як він казав. Олеся Гончара шельмували немилосердно за те, що показав справжні обличчя можновладців у своєму «Соборі». Отже, класики не мирилися з наругою над правами людини і активно виступали проти тиранії.

Мене теж, до речі, ледве не поперли зі школи за те, що назвав комсомол «Ленінюгендом». Того разу обійшлося. А от коли в 1964 році, будучи вже капітаном Радянської Армії, я кудись дуже далеко послав М.Хрущова, то мені запахло смаженим… Пам’ятаєте отой гороховий хліб? А тут дружина прийшла з магазину в сльозах: зі списку, виявляється, викреслили мого сина, якому щойно виповнилося 3 роки і на нього вже не продали вершкового масла – «не положено». От тоді я й згадав генсека незлим тихим словом у колі друзів. Друзі виявилися оперативними: вже через півгодини викликав мене начальник політвідділу і сказав, що завтра буде розглядатися моя персональна справа. Того ж дня прийшло повідомлення, що відбувся пленум ЦК КПРС і Хрущова скинули! А наступного дня вранці я підійшов до начальника політвідділу і з невинним виглядом поцікавився: на який час призначено розгляд моєї персональної справи? Той начальник люто послав мене ще далі, ніж я Хрущова… Та що це я про себе? Ми ж про класиків говоримо.  
Ідемо далі. Для класика, як повітря, потрібний скандал. Тоді про нього йде широкий розголос, зустрічні оглядаються і шепочуть один до одного:

- Он, пішов… Бачите? А ви чули?...

Єсенін, наприклад, шокував усіх п’яними загулами та нерозбірливими зв’язками з жіноцтвом, у тому числі з Айседорою Дункан та спадкоємницею іншого класика – Л.Толстого. Про А.Чехова ще страшніші речі розповідають. А позашлюбні стосунки і діти іншого класика – К.Маркса? От і шириться з краю в край:

- Ви чули, що устругнув Іван Драч?

- А чи правду кажуть, що Дмитро Павличко… ?

- Я оце недавно тільки дізнався, що Борис Олійник і Наталія Вітренко…

Отже, скандал для класика – це те джерело, що живить його популярність, додає снаги і натхнення. Один відомий запорізький поет чомусь вирішив, що його вірші мають незбагненну цілющу силу. Широко розрекламував це вище. Що тут почалося! Всі повірили в те, що досить купити книгу  
цього поета, прикласти до відповідного місця – і куди подіваються різні коліти, нефрити, запалення, виразки, інфаркти, раки, пневмонії… Запорізькі віршотворці аж посиніли від заздрощів! Почали шукати цілющу силу в своїх віршах. Та куди там! Виявилося, що декотрі з них навпаки – вбити можуть. От і заздрять. От і цькують. А самі, між іншим, лікуються потайки творами того поета. Один натирає лисину його томиком в надії, що відросте чуприна, другий алкогольної залежності позбувається, читаючи перед кожною чаркою якогось вірша того скандаліста, а третій, кажуть, навіть успішно лікує застарілу болячку кишково-шлункового тракту. Тепер уже сидіти може, а раніше тільки стояв або лежав на животі…

Я, до речі, теж планую організувати гучний скандал. Розкривати задум не буду, скажу лише, що нашу Міжнародну Асоціацію гумористів і сатириків (МАГС) очікують грандіозні потрясіння. Можливо, навіть з’явиться Прогресивне Угруповання класиків сатири (ПУКС)! Але це поки що між нами…
Ось ще деякі поради. Вам необхідно всім показати, що зі справжніми класиками ви, як кажуть, на «короткій нозі». Тож запасайтеся листами від них. Якщо вони вам не писали, то напишіть їм ви! Пишіть про що завгодно: про рідну мову, про занепад культури, про засилля іншомовних видань, про жертв репресій, про знеструмлені села та розгул стихії і т. д. Класики, а вони, як правило, люди порядні, обов’язково дадуть відповідь. При цьому вони мають звичку свої листи починати так:

- «Шановний Миколо Петровичу!»

- «Дорогий Максиме Калістратовичу!»

- «Високоповажний пане Цицько!»

Тепер потрібно ті листи показувати всім, не обов’язково цілком – досить першого рядка і підпису. Можете друкувати свої спогади і цитувати перший рядок з листа класика. Можна делікатно дописати дещо й від себе. Хіба не міг, скажімо, Андрій Малишко написати вам у відповідь таке:
«Шановний друже Василю! Я цілком поділяю Ваші думки щодо необхідності виховання у нашої молоді любові до своєї рідної землі.» А далі продовжуйте вже від себе:

«Майже щодня згадую як ми з Вами ловили штанами раків у дніпровських заплавах і біля нічного багаття вели задушевні розмови про рідну землю і долю нашого народу. А Ваш сільський «канупер» (так, здається, Ви його називали) заткне за пояс будь-який ром чи віскі!»

Міг же класик написати вам так? Міг! А хто перевірить? А ніхто! Отже, не переймайтеся. Розповідайте всім і всюди, як ви постійно спілкувалися з видатними майстрами. Дуже корисно при цьому наводити пікантні подробиці вашого спілкування. Розкажіть, наприклад, як ви святкували ювілей Олеся Гончара. Не забудьте підкреслити, що класик запросив до себе найближчих друзів. І отут саме й кажіть:

- Мені теж випала честь…» і т. д.

А потім опишіть, як господар люб’язно наливав кожному чарчину, а коли підійшов до вас, то ви сказали йому, що не п’єте взагалі… І тоді класик зі сміхом сказав:

- Ну що путнього він напише, коли взагалі не п’є?

Вони, класики, завжди говорять афоризмами… Ви, звичайно ж, випили ту чарку і, мовляв, як бачите…
Ну як вам сюжетик? А особливо ота репліка класика! Дарую тим, хто вже наблизився до маститих.
У мене, до речі, є лист від Максима Рильського, який починається словами: «Дорогий товаришу Ткаченко!» І якщо я кому покажу цього листа, то хто ж здогадається, що він був написаний не мені, а моєму батькові? Прізвище ж моє!

Ще одна дуже корисна порада. Якщо ви на якомусь зібранні письменників помітите, що вони фотографуються – обов’язково якось прилаштуйтеся до них! Хай навіть позаду чи десь збоку. Якщо буде можливість – пропхайтеся поближче до когось із «маститих». Потім, коли будете друкувати свої спогади, під цією фотокарткою напишіть: «У колі друзів». Перелічіть прізвища світил і про себе не забудьте.

Кілька слів про зовнішній вигляд. Якщо ви вже хочете стати класиком, то подбайте про відповідний імідж. Можна відростити довгі патли на потилиці або бороду з вусами, можна викохати велику і блискучу лисину, можна ходити неголеним і непричесаним і т. п. Головне – ви повинні чимось виділятися у натовпі та привертати до себе увагу оточуючих.

О, мало не забув! Для класика дуже важливо мати штани. Бо що ж то за класик без них? Ви можете уявити, наприклад, того ж таки Б.Олійника чи І.Драча без штанів? Ото ж бо й воно! Класик може загубити, спалити, програти в карти, пропити будь-яку деталь своєї одежі, тільки не штани! І хоч як не важко нам сьогодні живеться, справжній класик береже свої останні штани, як зіницю ока. І коли ви зустрінете когось без штанів, будьте певні – то не класик!

Ну от і все. Звичайно, щоб стати класиком, потрібно іноді щось писати. Як ось я, приміром. Бо теж хочу бути класиком. І штани в мене є!  
 

  ГОНОРАР

І навіщо я попхався в літературу? Ну написав якось гумореску, відіслав у «Веселі вісті», а вони, спасибі їм, надрукували. Тут би мені й заспокоїтися, вкластися на дивані й милуватися своїм прізвищем, видрукуваним жирним шрифтом. Так ні ж! Як навіжений вибіг на вулицю й почав хапати за груди кожного стрічного, тицяючи йому під носа газету.

- Читали мою поему? Оце так дав! Тепер про наше село вся Україна знатиме!

Дядьки мружили очі, намагаючись щось прочитати, і всі при цьому запитували:

- То це ж тобі ще й гроші заплатять? А скільки?

- Аякже, - кажу, - щось та заплатять. Гонорар мені тепер забезпечений! А скільки – не знаю. Та мені багато й не треба. Аби дали 3 гривні 50 копійок, то й вистачило б…
Річ у тому, що в нашому селі самогонку продають по 3 гривні 50 копійок за півлітри. Тільки не беріть у Райки Псючки: у неї є спиртомір і вона ніколи не дає потрібного градусу. Хоч на один чи два, а збреше. Не беріть і в Катьки: у неї самогонка дуже страшна. Вип’єш грамів двісті – і вранці дверей, щоб вийти з хати, не знайдеш. Якщо, звичайно, ночував удома. А від голови, здається, прямо шматки відриваються… Що вона туди кладе? Люди різне брешуть: і про стару калошу, і про курячий послід… Хто зна. Але краще у неї не брати. Добрий продукт жене Ряба Валька, тільки в неї завжди дефіцит: ще з корита дзюрчить, а її Микола вже розговляється за повіткою. Пробу знімає… Рідко кому вдається добути пляшку у Вальки. Найстабільніше працює Любка Горинша. У неї завжди є товар, і до того ж, не буду брехати, високоякісний. Бо якось один відомий запорізький поет (не буду називати прізвища) попросив мене привезти йому пляшку добрячої самогонки, щоб розтирати ноги від  
якоїсь болячки. Я привіз. Через тиждень зустрічає і тицяє 5 гривень:

- Привези ще, бо так ноги крутить – спасу нема! Тільки й рятуюся тим розтиранням…

З того часу так і ведеться. Щотижня везу йому ті ліки, а він кожного разу все більше нарікає на здоров'я, дає гроші і очі ховає…

Але, вибачте, я відхилився від теми. Отож гасав я селом, кожному стрічному межи очі газету тицяв, ну і про гонорар, звичайно, пояснював. Бо питають же…

А другого дня почалося! Десь годині о шостій ранку чую – мій Душман гавкає, аж захлинається. Я до хвіртки – Грицько Рябожаба стоїть.

- Ну, ти вже одержав горо… гонору?..

- Гонорар?

- Ну да! Бо я оце розбудив Вальку Рябу. Каже, що в неї набереться на пляшку. Микола ще спить. Так що давай в темпі! Бо як проснеться той аспид, то пиши пропало!

- Та нічого я ще не одержав! Це ж не так швидко робиться. Поки там нарахують, поки перешлють, поки листоноша повідомлення принесе… Газета ж київська. Це далеко.

- Тю, - каже Грицько, - що ж то за газета така?

- «Веселі вісті», - кажу. – Найвеселіша газета в Україні. От і мені випала честь…

- Що там тобі випало! От у мене Вальчина пляшка точно випала! Писаки чортові!..

І Рябожаба зробив такий ривок у напрямі Вальчиної хати – куди тому Андрію Шевченку!

А через півгодини знову Душман ланцюга рве. Виходжу. На воротах висить Андрій (не буду називати його сільського прізвиська, всеодно не надрукують). Так от, висить він, голова й руки в моєму дворі, а зігнуті в колінах ноги – за парканом. Алкоголік – ніде проби ставити! А обличчя в нього як ото синяк, буває, під оком: спочатку фіолетово-синій, потім зелений, потім жовтий. Тільки синяк змінює кольори повільно, за кілька днів, а обличчя Андрія виграє всіма тими барвами одночасно. Підходжу: чого, мовляв, тобі?

- Тебе, кажуть, чимось нагородили? То, може, той… - і намагається себе пальцем по горлянці луснути, але не може влучити.

- Іди, - кажу, - додому. Нічим мене не нагородили.

Про що з п’яним теревенити?

Згодом принесло Вітьку Шкварку. Той телепень ще з вулиці кричить:

- Діду! Давайте обмивати вашу гонору… гоноре..! У мене ось і чвертка є. Несіть закуску!

- Дурню! Це називається гонорар! Так я його ще не одержав.

- Не знаю, як воно тепер називається, але знаю, що то паскудна штука. То несіть кусок хліба й огірка!

Ледве спровадив. Потім приходили ще Степан Пичка, Льонька Пшик, Федько (не буду називати прізвиська). Бачу – не буде спокою. Хоч з дому втікай. То я й подався на другий кінець села до магазину, саме було потрібно хліба купити. Йду вулицею і дивуюся: чому це всі стрічні дивляться на мене якось не так? Хто з осудом, хто співчутливо якось, хто відверто єхидно, а деякі навіть з відразою…

Ось стара, як брехня, Гапка сперлася на свою ломаку, дивиться вицвілими очима й головою похитує. А це дві дівиці-старшокласниці глипнули на мене, щось пошепотіли одна одній і хихочуть. Та що ж це робиться? Перевірив – ні, все застебнуто…

Приходжу додому, а у дворі Пантелеймонович сидить, наш сільський фельдшер. Я до нього вітатися, а він руки за спину ховає. Посиділи, помовчали, а потім він і питає:

- Василівна вже знає?

Василівна – це моя дружина.

- Ні, - кажу, - ще не знає. Вона поїхала в Київ до дочки на день народження. А газета ж тільки вчора прийшла.

Він слухає якось неуважно, а потім каже:

- У мене є імпортні ліки. Дуже сильне средство, - і витягує з кишені якусь коробочку. – Оце коштує триста гривень. Можу дати у розстрочку місяців на три.

- А на біса мені твої імпортні ліки, та ще й такі дорогі? – питаю.

- Здрастуйте! Ти що ж, лікуватися не будеш? Та ти знаєш, чим усе це закінчитися може? 

- Від чого лікуватися? 

- Як від чого? Та від гонореї ж!

- Ти що, старий, з печі впав? Звідки ти взяв, що в мене ця болячка? Хто тобі набрехав такого? – я аж підскочив.

- Та все ж село говорить, що тебе нею в Києві нагородили! Давай так: я тобі ліки віддаю за сотню, але на два місяці.

- Іди ти під три чорти зі своїми ліками! – закричав я, а сам уже подумки малював картину…

Жінка приїде київським поїздом, потім тролейбусом на автостанцію, а звідти автобусом до села. Якраз наші сільські баби з базару повертатимуться. Вони їй і розкажуть про мій «гонорар»…
Пантелеймонович уже з-за воріт кричить:

- П’ятдесят – і ні копійки менше!

Господи! Навіщо ж я попхався в літературу!