ОСВОЇЛИ НОВУ ТЕХНІКУ

Нарешті, в училище прибули двійко нових літаків-винищувачів МіГ-19. До того ми вивчали цей «апарат», як кажуть в авіації, лише за схемами та іншими заводськими документами. Літак щойно був прийнятий на озброєння і на нього покладалися великі надії. Це був перший радянський надзвуковий винищувач. Я ще й сьогодні пам’ятаю, що його максимальна швидкість сягала 1453 км за годину. 
В конструкції планера, двигунів та обладнання було чимало новинок і тому МіГ-19 був засекречений надзвичайно! Нам видали навіть спеціальні зошити для конспектування, які ми одержували під розписку і здавали в секретну частину після занять чи самопідготовки.

Літака поставили у величезній аудиторії на першому поверсі учбового корпусу. «Розділи» його, тобто зняли майже цілком дюралюмінієву обшивку і всі «кишки» можна було побачити чи навіть помацати руками без проблем. На виході з аудиторії тепер завжди сидів черговий офіцер і пильно стежив за тим, хто куди йде і що несе… На ніч виставлявся вартовий. Вікна були загратовані. Отже, ворожим шпигунам і мисливцям за військовими таємницями складно було б ознайомитись з досягненнями радянського літакобудування, не кажучи вже про те, щоб поцупити якусь деталь чи навіть частину суперсекретного винищувача. В будь-якому випадку це було неможливим, принаймні, в нашому училищі. Так думали всі, окрім … клятих шпигунів.

А тепер уявіть собі той переполох, що здійнявся одного дня, коли стало відомо, що з МіГ-19 зникла частина радіообладнання! Ми, курсанти, ще не знали, який саме пристрій зник, але вже шкірою відчували зростаючу напругу. Річ у тім, що на цьому літаку дійсно було таке радіообладнання, яке ні за яких умов не повинно потрапляти до ворожих рук. Про всякий випадок існував навіть пристрій, 
що мав підірвати вибухівку, закладену заздалегідь в окремі, найбільш утаємничені, вузли радіоапаратури. Це на випадок, коли б винищувач, наприклад, був збитий над територією противника.
Згодом стало відомо, що зник маркерний радіоприймач МРП–48. Цей агрегат подавав звуковий і світловий сигнал пілоту в момент, коли літак пролітав точно над спеціальними радіостанціями – «маркерами», що давало можливість правильно тримати курс на злітно-посадочну смугу аеродрому, контролювати висоту, швидкість і т.д. Якщо коротко – то це був найпростіший радіоприймач, в якому не було нічого таємного! Такі приймачі стояли й на інших літаках, які вже давно не цікавили наших «вірогідних противників». Такий пристрій міг самотужки зібрати радіоаматор «середньої руки» при умові, що у нього є потрібні деталі. Ото ж ми від душі посміялися над недотепами-шпигунами, які так пошилися в дурні. Не змогли вкрасти щось суттєвіше!

Але наші «славні чекісти» були іншої думки. Невдовзі вони довели, що їдять свій хліб недарма. Зловмисника, який здійснив зухвалу крадіжку, було викрито! Тим «диверсантом» виявився наш однокурсник Анатолій Х. До вступу в училище він ґрунтовно займався радіоаматорством. Мені доводилося бувати у нього вдома в Києві і я мав змогу на власні очі пересвідчитися в тому, що захоплювався він цією справою серйозно. Його кімната нагадувала скоріше якусь радіомайстерню, ніж помешкання юнака – радіолампи, трансформатори, конденсатори, схеми, спеціальна література… Він демонстрував мені свої вироби – детекторні приймачі, підсилювачі і т. п. Душа до нестями закоханого в радіотехніку хлопця не могла стерпіти такого неподобства: незліченні радіобагатства, якими під зав’язку був напханий винищувач, без всякої користі припадали пилом у череві «наочного посібника»! Адже всі оті радіостанції, приціли, радіокомпаси, «маркери», висотоміри і т.д. і т.п. були широко 
представлені в спеціальних класах у вигляді схем, діючих макетів, розрізів… Вивчай на здоров'я! 

Під час самопідготовки Анатолій, озброївшись конспектом і створюючи вигляд старанного вивчення радіообладнання, примудрився демонтувати головний вузол того клятого «маркера». Він розумів, що винести його відкрито не зможе, тому, загорнувши свою здобич в газети, всівся біля відкритого вікна і став чекати слушної нагоди. Вона не забарилася. Під вікнами проходив наш «однокашник» Іван Г. – надзвичайно добрий, товариський і безвідмовний. Його й примітив Анатолій. Просунувши свою здобич поміж гратами, попрохав:

- Іване! Віднеси цей пакет в казарму і поклади в мою тумбочку!

Той не став нічого з’ясовувати – взяв газетний пакунок і пішов своєю дорогою.
Мабуть, вирахувати зловмисника чекістам вдалося без особливого напруження: було відомо, хто й коли був на заняттях у класі, коли зник радіоприймач, хто цікавиться радіотехнікою особливо прискіпливо і т. д. Не можна відкидати й думку про те, що могли знайтися і добровільні «борці» з ворожими посяганнями… Анатолія Х. «розкололи» швидко. Почалися допити можливих свідків. Памятаю, днювальний розбудив мене глибокої ночі і сказав, що викликають в канцелярію. Встаю, починаю одягатися, але днювальний уточнює:

- Наказано не одягатися.

Взуваю чоботи (капців тоді в армії не водилося) і в трусах прямую до канцелярії. Там сидять начальник особливого відділу полковник Ж. і мій безпосередній командир капітан Б. Почався допит. Нічого суттєвого сказати я не міг, бо нічого й не знав. Коли стало відомо, що зник маркерний приймач, ми втратили до події будь-який інтерес – подумаєш, залізяка зникла!
Найбільше сміялися ми, коли дізнались подробиці допиту «кур’єра» - Івана Г. Коли він зайшов у канцелярію (в трусах і чоботах, звичайно) та доповів полковнику про своє прибуття, той, як кажуть, відразу ж «взяв бика за роги»:

- З якого року на іноземну розвідку працюєш?

- З 1938-го, товаришу полковник! – рубонув Іван, не встигши осмислити суті запитання. Тому й назвав рік свого народження. 

 Закінчилася історія тим, що Анатолія Х. посадили на «губу» на 10 діб, а співучасник злочину Іван Г. отримав 7 діб арешту. Ми відразу ж почали атакувати Івана:

- Пиши скаргу! Ти ж нічого не знав – просто відніс згорток в чужу тумбочку! За що ж тебе на «губу» саджати?

Іван скаргу таки написав. Реакція начальства не забарилася: Івану добавили ще 3 доби арешту і зрівняли в правах з головним винуватцем. «Справедливість» була відновлена… Не везло йому, бідному, і в подальшому. Він трагічно загинув під час стажування на одному з військових аеродромів за Полярним колом…

Мене, до речі, дивувало, чому нас викликали на допити обов’язково в «оголеному вигляді». Після випадку з викраденням маркерного радіоприймача мені довелося згодом ще раз давати свідчення отому високопоставленому начальнику особливого відділу. І знову вночі, і знову в трусах і чоботах! Зрозумів я це багато пізніше, коли добре ознайомився з методами роботи наших «славних чекістів». Нюанс, пов'язаний з «роздяганням» допитуваного, полягав у тому, що оголена людина почуває себе беззахисною і нездатною до спротиву, її воля паралізована, вона соромиться свого становища і інстинктивно намагається зробити все, щоб якомога швидше покласти край цьому принизливому дійству. Щоб закінчити тему «освоєння» нової техніки, варто розповісти про долю другого літака МіГ-19, який знаходився на нашому аеродромі. Прийшов час і ми приступили до практичних занять на ньому. Якось, пам’ятаю, відпрацьовували запуск двигунів. Вправу виконував мій хороший товариш Борис Б. Рукавом комбінезона він випадково увімкнув тумблери запуску двигунів у повітрі. А в цьому випадку стартер двигуни не обертає – під дією набігаючого повітряного потоку вони вже обертаються і потрібно лише подати бензин та іскру, щоб двигун запрацював і перейшов на живлення керосином. Але ж все це відбувалося на землі! Працював лише правий двигун, а бензин подало в обидва. В працюючому двигуні він спокійно згорів разом з керосином, а в лівому, який не обертався, – накопичився і спалахнув. Поки второпали, що й до чого, – літак загрівся. Погасити його не вдалося…
Була з того й користь: коли ми прибули в бойові частини, то нам розповіли, що приїжджали заводські бригади і встановлювали запобіжні ковпачки на ті кляті тумблери. Тож і ми зробили корисну справу в запровадженні нової техніки.

  ЯК ПИСАТИ ДЕТЕКТИВНИЙ РОМАН

  ( методичний посібник)

Як оце прочитаєте та добре «переварите» - відразу ж і сідайте. Краще всього сідати на кухні, особливо якщо вона у вас на 2 – 3 сім’ї, як було за часів розвиненого соціалізму, або якщо ви мешкаєте в сімейному гуртожитку, як це модно тепер. Заздалегідь, звичайно, купіть собі ручку і товстий зошит – бо все-таки роман! Не пишіть на листочках – розгубите або переплутаєте. Краще всього – зошит. На 98 аркушів. Оце вам і буде на першу частину. Потім ще купите.

А чого на кухні – то зараз скажу. По-перше, в кімнаті жінка. А вона завжди підшукає для вас якусь роботу. Якщо ж і роботи немає, то підійде просто так ззаду, обніме і скаже:

- Поговори зі мною…

А як ви говорити не захочете, то вона розсердиться, надується і тоді вже вам доведеться вставати, обнімати і т.д. А як не розсердиться, то телевізор включить або скаже:

- Пограйся з дитиною. Бач, як він дивиться? Вже й забув, що ти йому батько. Сьогодні на чужого дядю «тато» сказав… - і схлипне.

Ні, краще всього на кухні.

По-друге, на кухню інколи сусідка вийде. Побачить, що ви пишете і подумає: «Мабуть, розумний чоловік! Ач, як шпарить!» Це теж непогано…
Отже, є у вас ручка і зошит. Приступайте з Богом!

А) РАДЯНСЬКИЙ ДЕТЕКТИВНИЙ РОМАН

Спочатку трохи подумайте, але особливо не напружуйтесь, бо все дуже просто. Почнемо з заголовку. Тут для вас необмежене поле діяльності. Ви ж пишете детективний роман про шпигунів? А шпигуни мають кличку? А як же! Що ж то за шпигун, коли його по прізвищу називають? Згадайте: Зорге мав кличку «Рамзай», Штірліц – «Юстас». Вони, правда були не шпигунами, а розвідниками, бо обидва наші. Це у них там, на Заході, не розвідники, а шпигуни. От вам і є: «Барс»! Чим погана кличка? Можна його і якимось номером назвати, наприклад, Б – 14 або 14 – Б, але кличка краще. А тепер придумайте щось про того «Барса». Приміром: «Барс не залишає слідів». Або навпаки: «Барс залишає сліди». Яка різниця, його все одно спіймають наші славні чекісти. Але ж яка назва для роману! Та людина аж затруситься, коли прочитає отаке і обов’язково купить вашу книгу. А там і весь тираж розхватають. Потім – перевидання, і пішло, і пішло! Кидайте тоді роботу, купуйте дачу… Але про це потім. 

Далі змалюйте робочий кабінет містера Кларка і обов’язково в невеличкому містечку Західної Німеччини. Кабінет повинен бути просторим, з м’якими килимами на підлозі. За масивним столом у кріслі сидить сам містер Кларк. На столі – пляшка якогось напою і лампа під абажуром. Не забудьте важливу деталь: лампа не повинна освітлювати лиця містера Кларка, можна освітити лише його важке квадратне (обов’язково квадратне!) підборіддя. По другий бік столу (це вже спиною до вас) сидить такий собі сірий чоловічок. Описувати його немає потреби, бо це ж і є шпигун! «Барс» чи Б – 14, а він не повинен мати будь-яких особливих приміт. Так прямо й пишіть: чоловік без особливих приміт. Вони всі такі.

Чоловічок говорить: - Ні!

Містер Кларк каже: - Так!

Оце вже вам зав’язка. Далі все піде легко. Купите собі дачу, «Мерседес»… Але про це потім.
Так от, містер Кларк – «Так», а чоловічок – «Ні». Це вони сперечаються. Американець хоче заслати чоловіка шпигуном в Радянський Союз, а той страшенно боїться, бо знає наперед, що то мертве діло. Але вам потрібно, щоб він погодився, бо про що ж ви писатимете, якщо він відмовиться? А примусити його дуже легко. Можна налякати: «Від нас не втечеш, у нас руки довгі!». Можна його купити, запропонувавши великі гроші: «На ваше прізвище ми покладемо в швейцарський банк п’ятизначну суму». Можна створити йому безвихідне становище: «Ми будем вимушені передати вас німецькій поліції. Вона давно вами цікавиться». І все, він піде, як миленький!

А тепер покажіть, як його навчають. Обов’язково скиньте кілька разів з літака на парашуті, навчіть стріляти в темряві на голос, ходити по азимуту, писати симпатичним чорнилом, розбиратися в шифрах, навчіть різним карколомним прийомам карате, джиу-джитсу, кунг-фу і т.д. Можете навчати його в шпигунській школі хоч і цілий рік. До речі, в школі обов’язково повинен бути якийсь інструктор-п’яничка, обов’язково з українським прізвищем. Це так ведеться в радянських детективах…
Тепер придумайте як його переправити через кордон. Методів існує дуже багато. Можна пустити його пішки. Тоді не забудьте, щоб він взяв із собою отой порошок, що від нього прикордонна собака чхає і не бере сліду. Можна пустити його з моря у водолазному костюмі. Тоді не забудьте, щоб вилізши з моря, він той костюм втопив, загорнувши в нього каменюку. Можна наповнити легким газом невеличкий аеростатик, причепити до нього шпигуна і пустити за вітром, що саме дме у бік Радянського Союзу. Можна відправити його портативним гелікоптерчиком. А то придумайте щось новеньке самі. Нехай отой Б – 14 копає, наприклад, довгу нору і вилазить на поверхню вже за кордоном! Тоді його важче буде зловити. Довше за ним ганятимуться – більше про нього напишете. А більше напишете – книга товща вийде, продаватиметься дорожче. Купуєте «Мерседеса» … Але про це потім. 

Так от, переправили ви його через кордон. Але зробити це потрібно так, щоб його помітили наші славні прикордонники. Летить, скажімо, літак (не забудьте, що на ньому не повинно бути розпізнавальних знаків), а його вже зафіксували наші локаторники. Тут можна навіть трохи лірики підкинути. Прямо так і пишіть:

«Молодший сержант Сидір Мисочка уважно вдивлявся в екран. Спокійне зеленкувате світло м’яко падало на його лице. Воно (лице, звичайно ж!) здавалося вирізьбленим з якогось загадкового зеленого каменя. На екрані миготіли сполохи, вузенький промінь рівномірно пробігав по колу. Сидір думав про те, що сьогодні одержав листа від Марійки. Хороша дівчина Марійка! Хіба можна забути оті вишневі губи, задумливі з лукавинкою очі, тугі, в руку товщини коси… Сидір усміхнувся, замріяно зітхнув…» І отут саме якраз і пишіть: «Та раптом…» Ну а далі вже все ясно. Тривога. Прибігає капітан Ромашкін (Омашкін, Машкін, Ашкін, а якщо хочете дуже вже оригінально, то напишіть Шкін, або навіть Кін), доповідає вищому начальству, те начальство – ще вищому і закрутилося колесо! Вже летять винищувачі назустріч ворожому літаку, вже стартують ракети у нічне небо, а ось його уже й збили!

Випускати літака не потрібно. Збивайте його к бісовому батькові! Випустіть лише Барса. Можете навіть спочатку спіймати його, а потім хай ті, що тримали шпигуна, кудись відвернуться на мить і тоді Барс розіб’є невеличку ампулу зі страшним отруйним газом і всі попадають! Потім його потрібно вивести на асфальтову (обов’язково асфальтову!) дорогу, де він сяде на попутну машину і зникне. Коли прибіжать прикордонники, то на асфальтовій дорозі собака втратить слід…

Оце на цьому можна і закінчувати першу частину. Пишіть сміливо, створюйте найнеймовірніші ситуації, зумійте лише самі виплутатися з них. Ще покажіть підполковника держбезпеки Проніна. Змалюйте його так: він уже одягнувся, щоб іти додому після напруженого дня. В лівій кишені у нього лежать квитки на «Лебедине озеро». Нарешті, сьогоднішній вечір він проведе разом з сім’єю! Дзвонить телефон. Пронін (Ронін, Онін, Нін) бере слухавку. Лице його стає суворим. Потім він телефонує дружині і каже, що сьогодні не прийде. Жінка в нього розумна і не дорікає.

От на цьому і закінчуйте остаточно. Беріть другий зошит. Зверху напишіть своє прізвище, трохи нижче – назву романа, а ще нижче пишіть: «Частина друга». 

Тепер змалюйте, як шпигун діє. Пропхніть його з надійними документами в якусь установу. Покажіть, як він передає у центр радіограму про те, що влаштувався добре. Розкрийте його завдання. Тут для вашої фантазії простір необмежений. Можна: викрасти креслення нової ракети чи літака, вбити професора Букіна, можна навіть викрасти самого професора, можна висадити в повітря: завод, ГЕС, міст, клуб у селі Іваньки. Можна напустити сарану на поля колгоспу «Пам'ять Ілліча», заразити сапом худобу. Одночасно Барс повинен рахувати ешелони, що проходять через станцію Чортопхаївку, фотографувати аеродроми та лінії високовольтних передач. Фотоапарат можна заховати: в око, в запальничку, в портсигар, в зуб, в ґудзик кальсонів. Радіопередавач можна заховати туди ж.

Потім розкажіть, як Петя Вареник, учень 6-го «б» класу, піонер, ідучи до лісу по гриби, побачив чужого дядю, що дивися на військовий аеродром і весь час кліпав лівим оком. Це повинно насторожити хлопця: чому лівим, а не правим? Все ясно – шпигун! Фотографує! Петя біжить в міліцію. Міліціонер, що примчався на мотоциклі, хоче арештувати Бараса, але шпигун його вбиває.

Стріляє в нього з: авторучки, парасольки, термоса, в кінці кінців – з пальця! Шпигун знову втік, але підполковник Пронін уже напав на його слід. Покажіть якого-небудь капітана, який каже, що Барса потрібно брати негайно, і покажіть, як Пронін відмовляється від цього – ще рано, ще не час.

На місці вбивства міліціонера знаходять якусь штучку – кусок газети, ножик, недопалок, сірника. Все це загортають у целофановий пакет і везуть на експертизу. І тут усім стає зрозуміло, що Барс поїде у Вапнярку.

 - Ось там і будемо його брати! – каже Пронін.

У поїзді він, замаскований під діда, їде в одному вагоні з Барсом, замаскованим під негра. Шпигун якось здогадується, що той дід контррозвідник. Вискакує на повному ходу. Пронін – за ним. Стрільба. Барс поранений, але втік. І знову пошуки… Водіть їх – і Проніна, і Барса, і читачів. Якомога більше водіть, якомога більше всіляких страхів, убивств, хитрощів. Нарешті, у Вапнярці чекісти ловлять шпигуна!

Тепер залишилося вже небагато. Книга виходить товста, отже і прибуток буде більшим. А там купите собі, нарешті друкарську машинку… Але про це потім. Беріть новий зошит. Це буде вже третя частина. 

Допит. Барс ні в чому не зізнається. І тут Пронін завдає йому першого удару: він називає дійсне прізвище Барса! Звідки він його взяв – ніхто не знає, бо і я того не знаю. Але він називає!