РУДАНСЬКИЙ Степан (Співомовки) - ІКРА

Зміст статті

 

ІКРА


Сидить москаль коло лави,
Порох насипає.
Аж підходить стара баба.
«А що то?» — питає.

«А что ж? Икра салдацкая, - 
Став москаль брехати. —
Вить с энтаво у нас, бабка,
Выходют салдаты!..»

«Почекай же, бісів сину, —
Стара собі каже, —
В мене живо ікра ваша
У печі поляже!»

І йно лихе москалину
З хати одвинуло,
Баба порох та до печі —
Печі як не було!..

«Чи ж не біс, — говорить бабця, -
З вражою ікрою! —
І в ікрі ще москалина,
А смердить Москвою!»

 

 

«ВАРЕНИКИ-ВАРЕНИКИ!»


Сидить москаль на прилавку,
Прищурює очі…
Так і знати: москалина
Вареників хоче.

Хоче бідний вареників,
То й ніщо питати!
Та тільки їх по-нашому
Не вміє назвати.

«Хазяюшка, галубушка! —
Став він говорити. —
Свари-ка мне вот энтаво!..»
«Та чого зварити?..»

«Да энтаво… как, бишь, ево
У вас называют?..
Вот, что, знаешь… берут тесто,
Сыром накладают…»

«Та Бог його святий знає,
Що вам, служба, гоже!..
Тісто сиром накладають…
То галушки, може?..»

«Не галушки, не галушки,
Я галушки знаю…
Свари-ка мне, галубушка…
Все, бишь, забываю…

Уж с глаз долой, так с памяти!..
Вот энтакой бес-то!..
Да знаешь ли, энтак сыр-то,
А на сыре тесто!..»

«Та Бог його святий знає
І добрії люди!..
Сир у тісті?.. Хіба, може,
Чи не пиріг буде?»

«Да не пирог, голубушка…
Экая досада!..
Да знаешь ли, туда масла
Да сметаны надо!..»

А вона-то добре знає,
Чого москаль хоче…
Та чекає барабана,
Заким затуркоче.

Як почула барабана…
Слава тобі, Боже!
Та й говорить москалеві:
«Вареників, може?..»

Аж підскочив москалина…
Та ніколи ждати.
«Вареники-вареники!»
Та й пішов із хати.

 

 

ДОЧКА — СИН


Пан то хоче сина мати,
Не спить цілі ночки,
Але пані, як на збитки,
Вповиває дочки.

Що півроку, то й повненька,
Що рік, то й дитина…
Отак-отак рада б хлопця,
А вийде дівчина…

П'ятеро вповила пані,
Ще надію має;
Але дідич за границю
З горя виїжджає.

І говорить своїй пані:
«Я хрестом клянуся,
Тільки ще буде не хлопець —
Я вже не вернуся».

Сів на бричку та й поїхав,
Півроку минає…
Але пані, як на теє ж,
Дочку вповиває.

Зажурилась, світ немилий,
І жити не хоче…
«Не побачу, — каже, — більше
Свого пана в очі».

Аж приходить якось Мошко,
Паню оглядає.
«Чи ви, пані, нездорова?» —
Дідичку питає.

Та і каже своє лихо.
«Не журіться, пані,
Та лиш мені, — каже, —дайте
Коня, що на стані,

А я вже вам пана верну…»
Та йому дарує
Їде Мошко за границю
І в пейси не дує.

Найшов пана, поклонився…
«А що?» — пан питає.
«А що ж, пане? Дав бог сина!»
Мошко відвічає.

Дає дідич сто червоних
Жидюкові тому.
Казав коні заложити,
Рушав додому.

Приїжджає, привітався.
«Де моя дитина»
Бере її, розкриває…
Аж воно — дівчина!

«Ах ти ж, шельмо, псяча віро,
Казав — сина маю.
Та я тебе обезвічу,
Живцем закопаю!..»

«Стійте, пане, їдно слово!—
Мошко промовляє —
Ви дивитесь, що дитина
Ще того не має,

Але я дам пейси втяти —
Свідок пан і люди,
Як через шістнадцять років,
І той там не буде!..»

Розсміявся пан із лиха.
«Що, — каже, — діяти?
Коли сина не дождуся,
Треба зятя ждати…»

 

 

ЗАПОРОЖЦІ У КОРОЛЯ


Приїхали запорожці,
Короля вітають,
Король просить їх сідати,
Козаки сідають.

Сидять собі. В них жупани
Все кармазинові,
І самі такі храбренні,
Вуса прездорові.

Задивились на ті вуса
Ляхи-мосціпани.
«Що б їм, — кажуть, — дати їсти?
Даймо їм сметани!»

Поставили їм сметани,
Їсти припрошають,
Але наші запорожці
Разом відмовляють:

«Славная у вас сметана…
Тілько вибачайте,
А перше нам, запорожцям,
Щільник меду дайте!»

Дали й меду запорожцям…
Вони як поїли,
Так ті вуса прездорові
Вгору й завертіли.

Тоді й кажуть королеві:
«А що, ясний пане!
Нехай тепер запорожцям
Подають сметани!»

 

 

ПАН І ІВАН В ДОРОЗІ


Ізійшлися пан з Іваном,
По світі мандрують…
Разом їдять, розмовляють.
Разом і ночують…

На кождому через плечі
Висить по торбині…
Лиш пан таки у чемерці,
Іван — у свитині…

Ідуть вони дорогою,
Стали ночувати,
Аж пан собі задумує
Хлопа ошукати…

Та й говорить до Івана:
«Знаєш, що, Іване?
Годилося б попоїсти!..»
«То що ж? Їжмо, пане!..»

«Але знаєш, що, Іване?
Починаймо з твої!
Як твоя буде порожня,
То тогді до мої!»

«Добре, пане!» — Іван каже,
Зняв свою торбину,
На травиці зеленії
Постелив свитину…

Попоїли таки добре;
Комара здушили…
Рано встали, до снідання
Торбину кінчили.

Прийшов вечір. Знов у полі
Стали ночувати.
Вже панові оце б торбу
Треба починати.

Але пан собі ні слова…
На землі лягає,
Кладе торбу під голови,
Хлопа замовляє:

«Що би ти робив, Іване,—
Пан зачав питати,—
Якби тобі довелося
Таке поле мати?..»

«А що ж, пане, я орав би,
Хлібом засівав би
Та ходив [би] до Адесу,
Сіль і гроші мав би…»

«А що я — не так зробив би, —
Пан почав казати.—
Я б казав би на сім полі
Місто збудувати…

Там би в мене стояв палац,
Там підряд крамниці,
Там перекупки з булками,
А тут дві різниці…

Отогді приходь, Іване,
В мене балувати!..»
«Ет, спасибі, — Іван каже, —
Лучче будем спати!..»

Незабаром коло пана
Став Іван хропіти,
Незабаром коло него
Став і пан сопіти…

Тілько що пан заснув добре,
Іван підійнявся
Та до панської торбини
Як сам присотався...

То і курку, і печеню,
І кавалок кишки —
Все, що було у торбині,
Стеребив до кришки.

Пробудився пан раненько.
Пропаща година!
Хоче їсти, сіромаха,
Та пуста торбина…

Розбуджує він Івана
Та й його питає.
А Іван стиснув плечима
Та й одповідає:

«А що ж, пане, таж ви вчера
Місто будували:
Тут стояло дві різниці,
Там булки стояли!..

А по місті, звісне діло,
Собаки ходили!..
То вони ж то вашу торбу,
Певне, стеребили?»

Посвистав пан по торбині,
Нічого діяти!..
«Вставай, — каже, — вже, Іване!
Підем мандрувати…»

Пішли вони, ідуть степом,
Тяженько зморились…
Аж насилу перед вечір
До села прибились.

Ідуть вони в коловорот,
Аж блукає гуска…
Іван гуску — та в торбину —
Є вже і закуска!..

Бракувало тілько хати
Переночувати…
Але вони завернули
До пустої хати…

Прийшли собі, відпочили,
Гуску спорядили…
Спорядили, як годиться,
У піч посадили…

Аж пан знову замишляє
Хлопа ошукати…
Та й говорить: «Що ж, Іване!
Ми лягаймо спати!

Та кому із нас присниться
Кращая закуска,
То вже ціла тому взавтра
Достанеться гуска!...»

«Та як спати, то і спати
Нічого діяти!»
Постелив Іван свитину
Та й лягає спати…

Серед ночі захропів пан,
Іван пробудився,
Із’їв собі цілу гуску
Та й знов положився.

Рано будить пан Івана
Та давай казати,
Як то Бог його до себе
Просив балувати,

Та якії там потрави
Йому подавали,
Та як його всі святії
Їсти припрошали…

«Ані слова! — Іван каже.—
Ваша правда, пане!
Я сам бачив, як ви їли
Якісь марципани…

Та дивлюсь, що не голодні,
Маєте закуску,
Та й сів собі коло печі
Та й стеребив гуску!..»

«Чи ж то правда? — пан питає,
Всю із’їв, Іване?»
«Та аби я так здоров був,
Як всю із’їв, пане!..»

Димом здимів пан голодний,
А Іван озвався:
"Хтів когось пан ошукати
Та й сам ошукався!"