Зміст статті
БАРАБАНЩИК
Не кидає cам господар
Ні жінки, ні хати,
А тут москаль перехожий
Аж гвалт пої..ти.
І вхитрився ж так, шельма,
Настругав цеглини.
Розтер пороху чимало,
Взяв білої глини.
Давай пуцьку малювати!
На два пальці — в чорне,
На чотири пальці — в біле,
А на три в червоне.
Розмалював, як на диво,
Та вже й не ховає.
Тільки, шельма, протягнувся,
Вдає, що дрімає.
А тут його господарі
Коло нього в’ються,
Та плечима тільки нижуть,
Та стиха сміються.
Далі москаль підхопивсь —
Ніби пробудився,
Живо пуцьку у ширіньку,
На них подивився.
"Что вам нада?" — запитав.
"Та, — кажуть, — нічого!..
Ми лиш тілько не бачили
Ще дива такого…"
"Эка штука!.. не бачили…
Та тело, вишь, тело!..
А уж краски — это наше
Солдацкое дело!.."
"Що ж це такеє?" — запитала
Пильно молодиця.
"Что тское? Энто, знаешь,
Как таво… случится…
Так чтоб знал я, что работать:
черным — так капрала,
Белым — энто офицера,
Красным — генерала!
Всё по чину энтак знаешь…"
Мужик аж піднявся.
"То червоним — генерала?" —
Ще раз запитався.
"Уж, конечно, генерела!…"
"А що би вам дати,
Щоб, наприклад, моїй жінці
Генерала мати?"
"Ничаво, брат, тольки б жинка
Энтаво хатела,
А я, брат, не пожалею
Казьоннаво тела.
Хочешь, что ли, маладица?"
"Та так, — каже, — хочу,
Що, їй-Богу, чи вірте,
Чуть на вас не скочу!.."
"Ну, ложись же маладица!"
Вона і лягає,
Сорочину піддирає,
Поцьку випинає.
Москаль тогди свою пуцьку
Межи ноги зводить,
Прогортає разів кілька,
По краю обводить.
Молодиця розпалилась,
Аж-аж випинає,
А той тоді помаленьку
Далі посуває.
Стало мокро, іде щільно,
Москаль розкокшує,
А господар стоїть збоку,
Тільки-но пантрує.
Розкошує москалина…
Аж світяться очі…
А там поцька його пуцьку
Ковтає, лоскоче.
І ковтає, і лоскоче,
Аж пуцька подалась…
Мужик бачить, що пасмужка
Трохи показалась;
Та го зверха, та донизу!..
Сховалося тіло…
Але годі!.. тогди й саме
Кінчилося діло!..
А москаль тут йому й каже:
"Что ты энто сделал?
Да ты, братец, всю работу
Энтак переделал!
Не жми только моей жопы —
Был бы генеральчик,
А теперь уж, полно, братец! —
Будет барабанщик!"
А той тогди його — з жінки:
"От бісова мати!
Та такого генерала
І я годен мати!"
А ЩО ТЕПЕР БУДЕ?
Питається пан жидка:
— Був-єсь у Варшаві?
Жидок каже: — Ні не був,
Пане мій ласкавий!
— Дурень же ти, що не був!..
А був-єсь в Парижу?
— Ні, мій пане, — каже жид,
Не був і в Парижу.
— Дурень же ти, що не був!..
То в Римі, майбути?
— І там, пане, я не був,
Та й нічого бути.
— Дурень же ти! — каже пан.
— Я й сам теє знаю,
Але, пане, я вже вас
Тепер запитаю:
А чи був пан там, де я
Козу напуваю? — Ні! не був,— говорить
Не був і не знаю!
— Як-то, пане? Та ж про те
Знають усі люде!
— Я не знаю! — Ну, герехт!
А що тепер буде?
26 февр[аля 1859].
РОЗУМНИЙ ПАНИЧ
Привіз дідич раз на свято
Ізі школи сина
І не може натішитись,
Що вчена дитина.
Раз здибає гуменного
І тому хвалиться:
«Ото, — каже, — мій синочок
Як у школі вчиться!..
Та і розум, що за розум!
Як тобі, Іване?»
— Та мені то щось не так-то
Здається, мій пане!
Бо якби наш панич мали
Розуму доволі,
То нічого їм би було
Вчитися у школі!
1 мар[та 1859].
МША
Здумав дідич помолитись,
Добрая душа!
Посилає до костьолу,
Чи правиться мша.
Прийшов козак до костьолу,
О світі забув...
Подивився, роздивився,
Назад повернув...
«А правиться мша в костьолі?» —
Дідич запитав.
«А Бог його святий знає! —
Козак відвічав: —
Мшить не мшить, музики грають,
Ксьондз горілку п'є:
Вже, майбути, і свій костьол
Жидам продає!..»
1 мар[та 1859].
КІТ
Несе м'ясо руський кіт,
Польський вихилясом:
«Що ти, котику, несеш?»
А той каже: «М'ясо!»
Та як «м'ясо» вимовляв,
М'ясо і упало,
І з ним польського кота
В минуті не стало.
Несе м'ясо польський кіт.
Руський і питає:
«Що ти, котику, несеш?»
«Міesо!» — відвічає.
Та як «Міesо!» вимовляв,
То так стиснув зуби,
Що бідняка, руський кіт,
Лиш облизав губи.
1 мар[та 1859].
ЗЕЛЕНИЙ ПЕС
Зайшов німець раз на баль,
З панною сідає,
Мовчить, мовчить, далі сам
Мову зачинає:
«Чи зелений коли пес
Пані не здибала?»
«Та ні, — каже,— або що?» -
Німця запитала.
«Та нічого, — каже той, —
Я лиш так питався,
Бо з зеленим, пані, псом
І я не здибався!»
1 мар[та 1859].
ЛИСТ
Їден дідич мав у школах
Кохану дитину,
Ото раз до неї й пише:
«Милий ти мій сину!
Як ти здоров — слава богу,
А як добре вчишся,
То не візьме тебе дідько,
Про то не журися.
Моя жінка, твоя мати,
Без відома мого
Посилає на горіхи
Тобі золотого.
А я тобі посилаю
Старі ногавиці,
Зроби собі жупанину,
З рештків — рукавиці.
Та учися, милий сину,
Добре та багато,
Бо ти дурнем зостанешся,
А я — твоїм татом!»
1 мар[та 1859].
ДОВГИЙ ЗУБ
Сидить шевчик на стільці,
На кумові постільці
Пришиває лату.
Аж у сінях двері скрип,
Далі в хату двері рип,—
Шелеп кум у хату!
«Здоровенькі ви були!
А що ж мої постоли —
Вже, мабуть, готові?».
«Зараз будуть... погодіть,
Що ж ви стогнете, як дід?
Чи вже нездорові?»
«Та не то щоб, Боже, крий,
Був я дуже так слабий,
А так тілько нудно:
Розболівся вражий зуб
Та заріс тобі, як дуб,
Що й вирвати трудно...»
«Не журіться,— каже швець, -
А сядьте-но на стілець!..»
На стілець саджає,
В дратву зуба замотав,
Кінці разом посплітав,
До ноги чіпляє.
Але, звісно, у шевців
Все дірявії стільці,
Щоб то не душило.
Ото шевчик і зайшов,
Стихача діру найшов
Та хвать кума шилом!..
Кум підскочив, як той цап,
Та рукою ззаду лап
За грішнеє тіло:
«Недаремне ж я стогнав,
От коріння попускав —
Аж там заболіло!»
8 мая 1859